Йому легко сказати, щоб не сумував! Як я можу не сумувати влітку? Сонце пече, небо мов кришталь, грязюка вже давно висохла. Надворі перед нашою хатою лежать колоди. Вони не наші, а багатія Йосі. Він збирається будувати хату і приготував колоди, але не мав де їх покласти, через те й звалив їх коло нас. Дай боже йому здоров'я, отому багатієві Йосі! Бо з колод я можу зробити собі фортецю, а між колодами ростуть будяки і смілка. Будяками добре кидатися, а смілку надуваєш і ляскаєш себе нею по лобі — вона й лопається.
Мені добре. І Мині, теличці нашого сусіда, теж добре. Я і Миня єдині господарі тут... Як же мені не сумувати за Минею, теличкою нашого сусіда?..
6
Ось уже скоро три тижні, як я у кантора Герш-Бера, а співати мені майже не доводиться. У мене інша робота. Я ношу його Добцю. Добця горбата. їй ще нема двох років, проте вона, нівроку, важкенька, важча за мене. Я надсаджуюсь, носячи її на руках. Добця мене любить. Вона схоплює мене своїми сухорлявими рученятками і чіпляється за мене тонкими пальчиками. Вона кличе мене "Кіко". Чому "Кіко" — не знаю. Добця мене любить. Вона не дає мені спати цілі ночі. "Кіко, кі!" — це означає, щоб я її колисав. Добця мене любить. Коли я їм, вона вириває у мене з рота: "Кіко, пі!"—це означає: дай мені!..
Мене тягне додому. Харчі тут теж не дуже добрі!.. Сьогодні свято. Зелені свята. Хочеться піти надвір, побачити, як уночі небо розколюється. А Добця не пускає. Добця мене любить. "Кіко, кі!" — щоб я її колисав. Я ко-лисаю її, колисаю і засинаю. І приходить до мене гість — Миня, сусідова теличка, дивиться на мене своїми повними розуму очима і каже мені: "Ходім!" Ми спускаємося схилами до річки. Недовго вагаючись, я закочую штанці: гоп! — і я вже в річці. Я пливу, і Миня пливе за мною. На другому березі добре. Нема кантора, нема Добці, нема хворого тата... Прокидаюся — аж це тільки сон!..
Утекти! Утекти! Утекти! Але як утекти? Куди? Додому, звичайно. Проте кантор Герш-Бер уже прокинувся раніш від мене. Він має великий камертон, пробує його зубами, підносить до вуха. Потім наказує мені швидше одягтися і піти з ним до синагоги. Сьогодні під час молитви ми виконаємо його "композицію". У синагозі бачу мого брата Елю. Звідки він тут взявся? Адже він моляться з м'ясниками, там, де тато за кантора! Що б це означало? Мій брат Еля говорить про щось із кантором Герш-Бером. Кантор Герш-Бер незадоволений. Він каже:
— Тож пам'ятай, бога ради, негайно після обіду!..
— Ходім! Побачишся з татом! — каже мені мій брат Еля, і ми йдемо вдвох додому. Він іде, а я підстрибую, біжу, лечу.
— Не поспішай! Чого ти так летиш? — каже мені мій брат Еля і стримує мене. Йому, видно, хочеться поговорити зі мною.— Знаєш? Тато хворий, дуже-дуже хворий!.. Бозна, що з ним буде... Треба його рятувати, та нема чим... Ніхто не хоче допомогти... А до богадільні мама ні в якому разі не хоче його пускати. Краще сама помре, каже вона, ніж пустить його в богадільню!.. Диви-но, ось іде мама!
Простягти руки, мама йде нам назустріч, падає мені на шию, і я почуваю на моїх щоках її сльозу. Мій брат Еля йде до хворого тата, а я з мамою лишаємось надворі. Нас оточили з усіх боків: жінка нашого сусіда — гладка Песя, і дочка її Міндл, і невістка Перл, і ще дві жінки.
— Ви маєте гостя на свято? Вітаємо вас з вашим гостем!
Мати опускає додолу опухлі очі.
— Гість, кажете. Нещасна дитина. Прийшов провідати хворого тата. Все-таки дитина...
Так відповідає мама всьому гурту жінок, а сусідовій жінці Песі каже окремо, тишком, причому Песя похитує головою.
— Ну і місто! Щоб хоч хто-небудь звернув увагу... Двадцять три роки надривався перед амвоном... Здоров'я своє поклав... Я б його, може, і врятувала, та нема чим... Все, хвалити бога, спродала... Останню подушку... Дитину віддала канторові!.. Все ради нього... Все ради хворого...
Отак скаржиться мама сусідці Песі, стоячи надворі. Я кручу головою на всі боки.
— Кого ти шукаєш? — звертається до мене мама.
— Кого шукає хлоп'я? Теличку, мабуть...
Так каже наша сусідка Песя і звертається до мене з дивною приязню:
— Ех, хлопшку, нема вже телятка! Мусила продати м'ясникові. Хіба у мене був інший вихід? Досить тог<}, що треба годувати одну скотину,— де вже там з двома морочитись!..
Чуєте? Теличка в неї, хвалити бога, теж уже стала скотиною!
Дивна жінка оця Песя. Скрізь вона суне свого носа, їй треба неодмінно знати, чи є в нас молочний обід на свято?
— З приводу чого ви це запитуєте? — питає в неї мама.
— Просто так собі! — каже Песя, піднімає хустку і простягає мамі горщик сметани. Мама відштовхує горщик обома руками.
— Господь з вами, Песю! Що це ви робите? Хто ми такі? Ми ж неабихто, боронь боже! Ви мене хіба не знаєте?
— Навпаки,— виправдується Песя,— саме тому, що я вас знаю. Корівчина, нівроку, останнім часом поправилась. Є, нівроку, сир і молоко. Я вам позичаю... Ви мені, бог дасть, повернете...
І сусідка Песя ще довго умовляє маму, а мене вабить до колод, до телички, до телички, до телички!.. Якби не соромно було, я б заплакав...
— Коли тато розпитуватиме тебе, відповідай: "Хвалити бога!"
Так наказує мені мама, а мій брат Еля пояснює мені трохи докладніше:
— Щоб ти не скаржився, не розповідав різних байок про позаторішній сніг. Відповідай тільки: "Хвалити бога!" Чуєш, що тобі кажуть?
І мій брат Еля заводить мене до світлиці хворого. Стіл заставлений пляшечками, коробочками, баночками. Пахне аптекою. Вікно зачинене. На честь зелених свят кімнату прибрали зеленню, в головах над ліжком повісили любисток. Це робота мого брата Елі. На долівці теж розкидано запашну траву. Тато помічає мене, підкликає до себе довгим сухорлявим пальцем. Мій брат Еля підштовхує мене ззаду. Підходжу до тата. Я його ледве впізнаю. Обличчя жовте, як глина. Сиве волосся вилискує, стирчить, наче приклеєне чуже волосся. Чорні очі сидять глибоко, наче взяті в оправу чужі очі. Зуби, наче вставлені чужі зуби. Шия така тонка, що голова ледве держиться на ній. Щастя, що він не може сидіти... ГубаміЛін якось дивно ворушить, наче людина, що пливе: мпфу!.. Він кладе мені на обличчя гарячу руку з кістлявими пальцями, на губах з'являється крива посмішка, як у мерця.