Ось маєте! З однієї ноги у нього став чоловік! А з чоловіка— чоловічки!.. Можна збожеволіти від них! Мушу вам признатися, що моя хвороблива пристрасть малювати чоловічків стає дедалі більша й дужча. Я роздобув собі кольоровий олівець. Його подарував мені один емігрантський хлопчик. Той самий, що показав мені, як "ставити губернатора" і навчив черевомовлення. Я вже розповідав вам про нього. Він теж прозивається Мотл. То його звуть "Мотл Великий", а мене — "Мотл Маленький". Ми дуже потоваришували. За те, що він мені подарував кольорового олівця, я, їдучи у вагоні, намалював на папері його обличчя з пухкими щоками. Я взяв з нього присягу, що він нікому цього не покаже, бо коли довідається мій брат Еля, я матиму потьмарене життя. І що ви думаєте? Він одразу поніс моєму братові Елі малюнок, тицьнувши прямо під ніс.
— Це, безперечно, Мотлова робота! Де він, отой шма-ровоз з "чоловічками"?
Так сказав мій брат Еля Г пішов шукати мене.
А я сиджу за спиною мами і мало не душуся від сміху. Немає кращого місця на світі для схованки, ніж у мами за спиною.
2
Хвалити бога, ми вже в Антверпені. Ми добре намордувались, доволі попомучились, але прибули. Оце місто, скажу я вам! Тобто Відень кращий, бо більший і розкішніший. І людей там більше. Зате як тут, в Антверпені, чисто навкруги! Та й нічого дивного, коли вулиці миють, тротуари чистять, а будинки купають. Я сам бачив, як їх натирають милом і миють. Щоправда, не скрізь. Там, наприклад, де заїзди, де ми живемо разом з усіма емігрант тами, усе як слід, тобто брудно, чадно, вогко, слизько, тісно і великий гармидер. Просто чудово! Так, як я люблю.
Наш сват, пекар Йона, ще не приїхав. Нашої сусідки Песі з її галайстрою — теж нема. Вони ще в дорозі. Десь блукають по Німеччині.
"Німеччина — це Содом!"—кажуть емігранти і розповідають страхітливі речі! Наше нещастя з подушками, які в нас поцупили на кордоні, це ніщо проти того, що чуєш від кожного емігранта.
Ми познайомились тут, у заїзді, із жінкою з Меджи-божа. Вона якраз не вдова. У неї є чоловік, він уже в Америці. От вона й їде до свого чоловіка. Уже скоро рік, як поневіряється із своїми двома дітьми. Вона побувала, де тільки хочете. Немає такого міста, де б вона не була. Пересварилася з усіма комітетами. Насилу-силу дотяглася сюди, в Антверпен, і хоче сісти на пароплав, а її не пускають. Може, гадаєте, що в неї попсовані очі? Крий боже! Очі здорові. Але вона трохи несповна розуму. Тобто так, коли ви з нею говорите, вона все розповідає по-людському. І тільки іноді таке бовкне, що хапаєшся за боки від реготу. Наприклад, запитують у неї:
— Де ваш чоловік?
— В Америці.
— Що він там робить?
— Він там — цар...
Ви їй заперечуєте: "Як може єврей бути царем?" А вона відповідає, що в Америці все можливо... Ми всі вибухаємо сміхом. Всі, крім мами. Мамі не смішно. Мама хоче плакати.
— Добрий мені сміх! — каже вона і таки починає плакати.
— Знову? Ти давно вже не плакала! Хочеш, щоб нас з Антверпена повернули додому через твої очі?
Так каже мій брат Еля, і очі у мами вмить висихають. Та більше, ніж оту жінку, мама жаліє її бідолашних діток. Не знаю, чого це мама так оплакує дітей? Діти, здається мені, досить веселі! Коли їхня мама починає верзти дурниці, вони сміються. Я з ними познайомився. Вони мені розповіли, що їх повертають додому. Але їхня мати не хоче їхати. Вона хоче до Америки, до їхнього батька, до царя (хи-хи-хи!). її дурять і кажуть, що вона поїде залізницею до Америки (хи-хи-хи!). її переконали, що поїзд іде звідси прямо до Америки (хи-хи-хи!).
3
Чудеса, що їх бачиш в Антверпені, важко описати. Щодня прибувають нові люди. Здебільшого з хворими очима. "Трахома" — так тут називають цю хворобу. Америка не пускає з трахомою. Можете мати тисячу хвороб, можете бути кривим, німим, яким завгодно, аби не трахома. Звідки береться трахома? Від зарази. Трапляється, що люди самі не знають, звідки вона береться. Так я чув у Антверпені від однієї дівчинки. Голдочка зветься ця дівчинка. Вона мого віку," може, старша за мене на один рік. З цією Голдочкою сталася цікава пригода. Розповісти вам?
Познайомилися ми з нею в "Езрі". Ви не знаєте, що таке "Езра"? Зараз вам поясню. "Езра" в Антверпені те саме, що "Ольянц" у Відні. Створений для нас-таки, для емігрантів. Різниця лише та, що "Ольянц" чоловічого роду, а "Езра" — жіночого. Тепер ви вже самі можете зрозуміти, в чому різниця... Одне слово, як тільки ми прибули до Антверпена, то подалися прямо до "Езри". "Езра" — не те що "Ольянц". "Ольянц" викидає людей як поліняки, з "Езри" вас не женуть. Можете прийти до неї коли завгодно і виливати перед нею наболіле на серці скільки хочете. Усе, що ви розповідаєте, заноситься в книгу. Там сидить дівчина, яку прозивають фрейлейн Зайчик, і записує. Дуже хороша дівчина. Вона запитала, як моє ім'я, і подарувала мені цукерку. Але про фрейлейн Зайчик я вам розповім іншим разом. Тепер мені треба вам розповісти про Голдочку.
Голдочка з Кутні. Прибула вона сюди торік з батьками, сестрами і братами. На осінні свята було це. Справили вони свято, дай боже всім друзям таке. Тобто особливих розкошів вони не шукали і було їм не з медом. Поневірялися разом з усіма емігрантами. Зате вони мали шифскарти аж до Америки на всю сім'ю і вдягнені були по-царському. Кожний мав по дві сорочки і цілі черевики. Тепер вона залишилась тільки з однією сорочкою і без черевиків. Якби не фрейлейн Зайчик, каже Голда, вона б ходила зовсім боса. То фрейлейн Зайчик подарувала їй пару своїх черевиків. Ще досить добрі черевики.
Так розповідає мені Голдочка і показує черевики, що їх подарувала їй фрейлейн Зайчик. Ще зовсім цілі черевики, але трохи завеликі для Голдочки...
Коротше, проминули перші дні свята, настала пора сідати на пароплав. їм сказали, що треба піти до лікаря. Вони пішли до лікаря. Лікар оглянув їх і визнав, що вони всі цілком здорові і можуть їхати до Америки. Тільки вона, Голдочка, не може поїхати, бо у неї на очах трахома. Спочатку вони навіть не зрозуміли, з чим це їдять. Тільки згодом вони це все добре розжували. Це означало, що всі поїдуть до Америки, тільки вона, Голдочка, залишиться тут, в Антверпені.