— О, о, о, — скрикнув війт, — не можна, любенький, не можна у мене! Ту кум Матій кривди тобі не зробить, не бійся, припильнує тебе добре. Побудь тут, синочку, деньок-другий, поки до неділі, то вже кум Матій з присяжним відвезуть тебе до міста.
Се був четвер. "Значить, два дні ще, — подумав я собі. — Га, що діяти, треба терпіти".
— Ну, а тепер, синочку, встань, коли до тебе говорю, — каже війт.
Я встав.
— Ходи сюди.
Я вийшов насеред обори.
— Кладися, небоже!
Я видивився на нього.
— Ну, що ж, любенький, не чуєш, що кажу? Кладися! Я, начальник громади, ручу за тебе, але маю право дати тобі п’ять буків, не більше.
Я не чував про таке право, але що було діяти…
— Куме присяжний, ану-ко, нате вам отсю черешеньку та дайте йому те, що йому після права належиться! — сказав війт і, відрахувавши п’ять, забрався до відходу. — А ви, куме Матію, пильнуйте його і вважайте, аби йому нічого не сталося. Громада мусить його доставити до суду живого… Пам’ятайте, аби живий був! — сказав він, усміхаючись і кладучи натиск на те слово "живий". — Я ту завтра рано навідаюся. Бувайте здорові!
IV
Поки присяжний заковував мене в ланцюги, вже й зовсім стемніло. Матій стояв збоку, як кат над душею, ждав тільки, коли присяжний геть піде. Діждався.
— Ну, що, паничу, тепер ми оба, правда? — цідив він крізь зуби, держачи за ланцюг, котрим я був скований за руку й за ногу. В одній хвилі він шарпнув ланцюгом, і я повалився горілиць і вдарив головою о землю.
— Ов, ти, бачу, п’яний! — реготався він. — А я хотів тебе просити на вечерю. Ну, вставай, ходи!
Я встав, і він поволік мене до хати.
В печі огонь горів. Жінка снувалася по хаті, вечерю варила. В закутці сиділа стара баба, господарева мати. Обі жінки були бліді і тремтіли, побачивши мене. Вони рідко коли осмілювалися зиркнути на мене, а як котра зиркнула, то так жалібно, так жалібно…
Матій посадив мене на лавку, а сам сів конець стола сопучи, мов міх ковальський. Нараз зірвався, і гримнувши о стіл рукою, крикнув:
— Ні, я його не пущу живого! Най буде, що буде, а такого опришка я не пущу живого зі своєї хати.
Жінки, мов на даний знак, голосно заплакали.
— Матію! Синочку! Бог з тобою! Адже шкода повернулася. А ти би хотів такий гріх на душу брати! Бійся бога!
— А він боявся бога, коли підкопувався до комори?
— Та вже, як там він… Нехай він сам собі з богом рахуєся!
— Ні, я йому допоможу. Я йому насамперед усі кості порахую. Ходи-но, паничу, сюди!
І він знов ухопив мене за ланцюг, підняв з лавки і гримнув мною до землі. Тоді, ставши чоботом на груди, скрутив ланцюг докупи, так що я скулився в каблук, аж крижі затріщали. В очах мені потемніло. Я ще тілько побачив, як він замахнувся чоботом до мойого лиця. Відтак почув я біль у груді, в крижах, у боці, а відтак нічого не стало…
V
Я знов очуняв. В печі погасала грань, зрештою в хаті темно й тихо. Я під лавою, скручений удвоє, як слимак. Рушаюся — біль страшенний. Кожда кісточка, кожде місце… В горлі пересохло, палить. Я застогнав. Темна тінь майнула по хаті, дилькотячи невиразно. Бачу, жовте поморщене лице нахилилось наді мною; дрижача холодна рука пересувається по моїм лиці.
— Ти ще живий, синочку, а?
— Живий!.. Води!.. — простогнав я.
Бабуся подала мені води.
— Живо пий, бо готов прийти, то біда моя! Нелюд якийсь! — шептала баба. — Бідний ти, небоже, бідний, але що ж я тобі пораджу?
— Біг заплать вам! — прошептав я.
Двері скрипнули. Стара щезла, як тінь, а коли ввійшов газда, вона вже кахикала на печі.
— А що, не обзивався злодій? — запитав він.
— Ні, синочку.
— Тьфу до дідька! Ще як мара крепне, то готова й направду біда бути.
В мене аж трохи дух уступив. "От, — гадаю собі, — чень змилуєся та полегшить, попустить ланцюга". Та де там! Поворкотів, поворкотів, погасив огонь у печі та й ляг спати.
— Все одно, — ще лиш тото чую, — як живий, то буде живий і до завтра, а як ні, то нехай його чорт бере!..
Цілу ту ніч я ані ока не зажмурив. Що я витерпів за тих кілька годин, того, певно, було б мені потроха стало й на десять літ. Уже гадав, що, може, кров мене заллє, і просив бога, щоб післав мені смерть. Але де там! Іншому би, щасливійшому, може, було б і сповнилося те, але не мені. Та вже чи сяк, чи так, а тота ніч була, може, найтяжча і найдовша в моїм життю. Ще якби баба не була мені дала води напитися, то я би був, певно, не витримав. Та, відай, на те воно вже йшло, щоб я витримав!..
VI
Розвиднілося. В хаті повставали. Мій газда перш усього до мене. Надслухує — дихаю. Аж відсапнув.
— А, ти ще жиєш? — крикнув. — Ну, проси бога, що тебе ще довше лишив у моїх руках! Але того вже, певно, не відпросиш, що ще тебе чекає. Коби лише до міста живого відставити, а там нехай за тобою й заклекоче!
Дурень! Він собі своє рахував, а я своє, та й таки на моїм стало!
Витягнув мене з-під лави, розкрутив ланцюг — а! Господи, тобі слава! В крижах полегшало, світ якийсь мов не той зробився. Але на ноги стати ані гадки нема. Таки він мене ногами викопав надвір, на обору, а жінці казав позачищувати кров у хаті.
Сиджу я знов на приспі. Поранок зимний. Усе тіло одубіло, так що болю не чути, тільки в голові шумить та в грудях коле, як дихаю. Далі в хаті затопили, дим пішов клубами попід стріху, мені в очі. Заплакався я, закашлявся, — мовчу. Газда тим часом пішов до худоби, волам дати, до води вигнати, а йдучи попри мене, не видержав, щоб не парнути мене через голову воловодом. Ба, чую, збирається в поле з плугом, покладати під жито. Вже я трохи втішився. "Не буде, — гадаю, — мойого ката хоть через день".
Аж ту чую — гомін. Дивлюся, війт з присяжним на перелазі. Підходить, оглядає мене і всміхається.
— А що, рибонько, добре тебе ту заходили?
Я ледво дишу, а весь у крові.
— Що ж не говориш, серденько? Кажи, не бійся, я тобі нічого не скажу.
— Пане… війте, — простогнав я, — другу… таку ніч… не витримаю.
— Не витримаєш, душенько? — всміхався війт. — Ні, не бійся, витримаєш. Такі, як ти, вміють тримати. Ну, а тепер, небоже, ти знаєш, що тобі у мене належиться?
Я видивився на нього.
— Ов, непам’ятущий же ти, голубчику! Ану-ко, встань та прострися! Я маю право дати тобі на сніданнє п’ять буків, не більше. Пане присяжний, ану-ко, нате вам отсю черешеньку, та добре його!