— Дурниці! — скрикнув, аж немов переполоханий, Хома з серцем. — Чоловіче, вкуси себе в язик! Ти сказав хулу. Се ж ідеї найбільших геніїв людства, Маркса й Енгельса! Се ж євангеліє новочасної людськості!
— Знаєш, любчику, що сказав небіжчик Гоголь: "Певна річ, Александер Македонський — герой, але нащо ж зараз крісла ламати?" Ніякий геній не забезпечений від дурниць, та я й не суджу геніїв, а твою сьогоднішню промову. Може, ти не зрозумів гаразд тих геніїв, а може, вони й помиляються. В усякім разі ти не повинен був так говорити.
— Робітники мають право почути раз повну правду про своє положення і про свою будущину.
— Певно, певно, тілько що ти ані того положення, ані, тим менше, тої будущини не знаєш.
— В мене серце крається, дивлячись на їх убожество й нужду.
— І ти годуєш їх фантомами.
— І я піддержую їх надію.
— Щоб зготовити їй тим болючіше розбиття, коли всі ті пророкування не сповняться.
— Не бійся, сповняться! Мусять сповнитися! Се вже не такі люди, як ми з тобою, обміркували та обчислили. Читай Маркса! Читай Енгельса!
— Читав, братику, Маркса, але там не знайшов того, чого шукав, та й не знайшов того, що ти говорив. А Енгельсове пророкування, по-мойому, не може сповнитися.
— Не може? Чому?
— А тому, бо збудоване на фальшивих премісах.
— А то які, по-твойому, фальшиві преміси?
— Такі, що колись буде така революція, яка одним замахом доконає побіди визискуваних над визискувачами, утиснених над тиранами.
— Се в тебе фальшива преміса?
— Розуміється. Нема ніяких визискувачів, нема ніяких тиранів.
Хома з серцем зупинився, мов пригвожджений до місця, і не міг сказати ані слова. Його товариш глядів на нього спокійно, мов отсе сказав річ таку просту й ясну, яка розуміється сама собою.
— Як то? Значить, по-твойому, нема також ніяких пригнетених та визискуваних? — не то промовив, не то простогнав Хома з серцем.
— Ну, се ще не те значить. Ми всі, бідні й багаті, всі ми пригнетені й визискувані. Але наші визискувачі й тирани сидять у нас самих. Се наша апатія, наша дурнота і наша трусливість. Ніякий соціальний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива.
— Ей, ти знов скачеш у сухий проповідницький тон! Учися, трудися, щади! Се ми вже давно чули! .
— Розуміється! Тілько ніколи гаразд не виконували,— буркнув Хома без серця. — Певна річ, се ж безмірно легше ганятися за фантомами зверхніх тиранів та визискувачів, ніж узяти себе самого в руки і увільнити себе від внутрішніх ворогів. А все ж таки, повторяю тобі, доки не доконаємо сього внутрішнього увільнення, доти всі теорії соціального перевороту, доти всі соціальні реформи безплодні. Сьогодні увільнені від одного зверхнього натиску люди попадуть завтра під інший, ще гірший.
Отак розмовляючи, приятелі зайшли на кватиру, де жив Хома з серцем. Він, утомлений, ще весь гарячий від внутрішнього запалу, кинувся на софу, коли тим часом Хома без серця, немов задивлений у щось далеке в свойому нутрі, ходив по хаті широкими кроками.
— Новий лад принесе з собою також нове виховання, а по кількох генераціях будемо мати нове людство.
— Егеж, еге, все тілько якась панацея, якийсь таємничий еліксир на всі хороби, якась гучна формула і якийсь переказ на будущину, що повинна зробити все те, чого ми не можемо навіть обміркувати гаразд. Се ваша метода, ви всі доброчинці народу! — бурчав Хома без серця. — Нове виховання! Як коли б се було щось таке, що можна отак шасть-прасть виссати з пальця і накинути цілій суспільності. Виховання народу мусить вирости з традиції, з культурного стану того народу, мусить корінитися в характері, привичках народу, інакше се буде даремна трата часу й сил. Нове виховання потребує нових учителів, а сих не може народ виписати собі з-за границі.
— Значить, поперед усього організуймо вчительську семінарію на нових принципах,— пробував тепер і зі свого боку іронізувати Хома з серцем. — Се, мабуть, було б тобі до смаку. Тілько що нема ще того правительства, яке признало би ті принципи, заснувало б ту семінарію і наставило б тих нових учителів на посади.
— Не плети дурниць! — сердито відгризнувся Хома без серця. — Кождий мусить сю семінарію пройти сам у собі і сам із собою, мусить виповісти війну апатії й шаблонові у всіх формах, мусить сам у собі і в своїм окруженні збудити І піддержувати тугу не за новими порядками, але за новими, вищими духово й етично, культурнішими людьми. Ось у чім діло!
Тут розмову обох приятелів перервав прихід кількох знайомих університетських студентів, гарячих молодих ентузіастів, прихильників Хоми з серцем. Вони всі були ще під вражінням сьогоднішніх зборів, гратулювали Хомі, оповідали свої вражіння та спостереження зі зборів, упоювалися блискучими надіями на недалеку радикальну зміну людських відносин. Швидко звичайна розмова стала занадто і вбогою і холодною для їх ентузіастичного настрою, і вони почали співати. Сама собою з їх уст зірвалася пісня, уложена Хомою з серцем, якої остатні куплети будили серед молодежі особливий ентузіазм:
Ви в церкві з свічками перед образами,
А ми стоїмо за дверми;
Вам честь за столами поміж багачами,
А слинку ковтаємо ми.
Ми дбаєм, збираєм, та й голі й немиті,
А в вас повні каси й склепи;
Ми постим і сохнем, ви ж, п’яні і ситі,
Вчите нас: молись і терпи!
Терпливість — від вас нам наука єдина,
Від церкви, від шкіл і тюрми!
Терпливість — се наша найтяжча провина!
Отим-то все біднії ми!
Кінцеві два рядки повторено з таким притиском, що аж шибки в вікнах забряжчали. А коли по скінченні пісні в хатині залягла хвилева тиша, і всіх лиця палали ще рум’янцями, і всіх груди важко дихали з натуги й розбурханого запалу, залунав серед тої хвилевої тиші сухий, упертий голос Хоми без серця:
— От, то, то, то! Терпливість, або ще краще: терпимість, із якою всі ми зносимо свою власну безкритичність, та недумство, та безхарактерність! Ось чому ми бідні!
І, сказавши се, він вийшов із хати.
IV
Минуло пару літ. Хома без серця скінчив права і щез якось раптово з горизонту, а Хома з серцем увесь віддався діяльності серед міських робітників.
Надійшла ера арештувань і політичних процесів, і оба приятелі здибалися знов — у тюрмі. Вони належали до двох різних процесів, а що ув’язнених із одного і другого процесу було багато, то їх дали обох до одної казні.