На дорозі за селом каже до мене шандар:
— Закую тебе в ланцюжки, бо ти від мене втечеш.
Дивлюсь йому весело у вічі й кажу:
— Ні, пане, я не втечу,— куди ж мені тікати? Верну до села, то мене шляхтичі вб’ють певно.
Став мене шандар ще раз випитувати, як воно було, і я розказав йому все дочиста. Зараз при першій корчмі купив мені шандар молока й калач, бо я справді був голодний.
Мене стали судити. То була моя перша розправа. Страх як на мене насідав прокурор! Він ворожив мені, що я буду дуже небезпечним чоловіком, коли ще такий малий, а вже знаю, що таке помста, бо в суді розказав усе дочиста, і з паперів громадських таке вичитали, що моя мама вказувала, хто мій батько. Ну, він трохи вгадав, який я буду, але не сказав ні словечка про те, що мене до такого привело.
Мені дали лиш два місяці арешту, бо я тоді ще не мав чотирнадцять років.
Посадили мене в казні зі старими злодіями. Вони спершу знущалися наді мною, а опісля дали мені спокій. Я їм послужував, був веселий і дотепний. Вони, пізнавши мене, почали мене вчити свого ремесла.
— Тобі,— кажуть,— неминуче коні красти. Таким, як ти, немає що робити між тими "порядними" людьми, тобі місце між нами, дійдеш до великого, і не буде тобі кривди.
Я мусив показувати, що мені це подобається, хоч це мене гидило. На таке ремесло, як красти, не було в мене охоти. Та я не смів того сказати, щоб часом не побили. Підпалив я, бо мені зробили кривду, але чужого я не рушу, бо мама все мене навчала, що це гріх. І я міркував собі, що як вийду з арешту, то підемо з мамою геть з того багацького села. Станемо на службу у якогось пана на фільварку і будемо там разом з мамою мешкати. Буду служити за пастуха, опісля за парубка, а коли я вже вийду з війська, то вже буду удержувати маму при собі до смерті. Може, дороблюся та яку хатину собі куплю. Більше я собі нічого не бажав і радів тою думкою, як найбільшим щастям.
Так я собі міркував, а воно не так склалося...
По двох місяцях мене випустили. Вже зима була. Я в легкій одежині, в якій привезли мене восени, не мав грошика за душею, а шматок арештантського хліба вже з’їв. Такий я голодний мов собака. Вертаю прямо до мами. Але вдень небезпечно мені йти, і я чекав, коли смерклося. Перш за все, хоч спішно мені було до мами, я хотів налюбуватися згарищем мого батенька. Я радів, що й він тепер мерзне, а може й голодний. Та ба! Багачеві й дитину чорт заколише! Дивлюсь, а на тім місці стоїть нова хата, краща від старої. Так само стайня та стодола. Це дуже вразило. Даремна моя робота була, даремно я два місяці сидів у тюрмі. Та рахунок між нами ще не скінчений: він мусить прийти до дідівської торби так, як я тепер. Пішов я до мами. Застукав до дверей. Якась стара бабуся відчинила. Мені тьохнуло в серці якесь болюче передчуття...
Увійшов я в хату. Бабуся засвітила каганець. Старий лежав на постелі, мами не було. Я привітався і поцілував старого в руку.
— То ти, Степане?
— Та я, а де ж мама?
— Вже її не побачиш,— каже старий, її — вже тиждень, як її поховали... З туги вмерла та й з того, що не дали їй багачі селом пройти, та й префект погрожував, що її з села проженуть, бо вона нетутешня.
Мене мов обухом по голові вдарив. Я став страшенно плакати. Бабуся дала мені їсти.
— Покажете мені завтра, дідусю, де моя мама похована?
— Її могила направо від хреста Петра Кульчицького, прямо під самим плотом. Я з тобою не піду, бо я нездужаю, кісток не зберу. Але тобі теж, небоже, небезпечно, щоб тебе в селі побачили. Шляхтичі погрожують, що тебе вб’ють, як лише в селі покажешся. Кажуть, що кара на два місяці, то не є кара.
Я ліг спати на лаві, на тій самій лаві, де востаннє мене покійна мама поцілувала... Плакав ще довго, поки мене сон не зломив, і я заснув. Як лише засіріло, встав з лежанки,— дідусь ще спав, і я не Хотів його будити. Вийшов потихеньку і подався на кладовище. Там було повно снігу, але я знайшов відразу хрест Петра Кульчицького. Ось тут десь лежить та, яку я найбільше любив. Пішов направо від хреста і припав до якоїсь замерзлої могилки. Чи то була могила мами, не знаю, але вона, певно, почула мій плач... Чого ми так терпимо, мамо? Чого, чого?! Через людей-звірів, буцімто християн,— а як їм далеко до того! У них, хто не багач, той собака, якого можна копати та бити досхочу, можна жити з його праці. Тепер мені спало на думку, щоб де-небудь переховатися, хоч би в лісі, вночі вийти непомітно до села і підпалити батенька знову. Мене взяло таке завзяття, що, певно, був би це зробив, тільки що в мене не було сірників, ні клоччя. Та він від мене не втече, подумав я собі, а коли краще розживеться, то буде для нього болючіше. Я махнув рукою і пішов у світ. Нічого мені було тут робити.
Ішов я від села до села за жебраним хлібом. Було й таке, що мене гонили з хати мов неробу, дармоїда, волоцюгу. Та я був би де-небудь найнявся, але хто мене прийме? Яка тепер робота на селі? Я мерз, голодував, ночував не раз під скиртою сіна в полі; аж по якімсь часі стрінув я сліпого діда з лірою, що плівся додому, а по дорозі втік од нього проводир. Пристав я до нього, він мене нагодував хлібом.
Чого я у тій моїй мандрівці навчився — то брехати. До того часу я говорив усе правду. Мама мені твердила, що все треба правду казати. Тепер я мусив брехати. Питають мене, звідкіля я, куди йду. Ну, скажу я: підпалив і вертаюся з криміналу, то мене собаками затравлять, і певно з голоду здохну. Красти я ще тоді не міг зважитися. Тож треба було брехати, щоб кусень хліба вижебрати. Я видумував такі всілякі історії, що опісля в них сам повірив, так я вмів складно розказувати. Мене гризло сумління, що душа моєї мами на мене сердиться, але годі було інакше робити. Пішли ми з дідом до Гошева. То, знаєте, резиденція усіх дідів-лірників. Там мій хазяїн мав свою хатину. Там перечекали ми до весни. А з весною у дідів велика робота. Пішли ми по храмах, чудотворних місцях, по кальваріях. Куди я не ходив, чого я не надивився! Мені у діда було добре, бо заробляють чимало й добре їдять, але мені надокучила така волокита, таке циганське життя, погань і ті воші, що моє тіло гризли. У мами я все мав чисту сорочку. А як діди п’ють! Тільки я не хотів пити, бо покійниця мама все мене навчала, що горілка ніколи до доброго не доведе.