— Та ні...
— Ну то починай-бо, врешті!
— Зараз, татку. Починаю! — пообіцяв Суботик, та спершу проспівав:
Мудрі правила навчають, як нам грати, стати, сісти. А нечеми їх ламають, надто ж, як захочуть їсти.
Тоді запхав одну зі своїх карт — чирвову сімку — в рот, смачно поплямкав і проковтнув.
— Що... що ж ти оце робиш?! — вигукнув пан Пляшкер.
— Я почав з червоної, кращої карти, як ви й підказали, татку, — пояснив Суботик, запхав у рот винову десятку, трохи пожував і скривився. — Фе! — сказав він і аж здригнувся. — Щиру правду ви казали, тату. Чорні значно, значно гірші за червоні!
Червоні карти — полунички із власного городика, а чорні — то жабині плічка — п'ятсот одна бородавка!
— Що... та що ж ти оце робиш?! — залементував пан Пляшкер.
— Ви питали вже двічі, хіба це не нудьга, татку? Може 6, краще спитатися про щось інше, — від-
повів Суботик. — Наприклад, чи пан Вівторакус Антон, зійшовши на балкон, видав у саксофон лише один фальшивий тон?
— Не хочу я нічого питати ні про якого Антона з саксофоном та балконом! — розсердився пан Пляшкер.
— А шкода, воно ж так чудово римується! — пожалкував Суботик. — То спитайте, чи пан Обердубер поросятко любе вгодував на грубе...
— Не буду я питати і про Обердубера. А про його поросятко й поготів!
— Його поросятко? Хіба в нього й поросятко є?
— Та певно, що немає!
— То про що ж вам хочеться спитати, татку, га?
— Ні про що я не хочу питати! Я... я хочу, щоб ти не поїв геть усіх карт! — сказав пан Пляшкер. — Це ж гральні карти, а не їстівні!
— То вам цього тільки хочеться чи це ваше бажання? — поцікавився Суботик.
— Мені хочеться... ні, стривай!— це моє бажання! — вирішив пан Пляшкер: він вчасно згадав, що Суботик дуже любить, коли кажеш про бажання.
із
— А, то це ваше бажання, татку! — підхопив за ним Суботик і взявся за бубнового короля. — Я й сам думав, що таке ваше бажання. Та що вдієш, усі бажання тепер, на жаль, марні. Адже ви вчора використали мою останню синю цятку. Тож мені, мабуть, можна скуштувати оцю червоненьку карту. Скуштувати — не вгавати! Узяти — і вм'яти! Як дуже кортить, можна надкусить, еге ж? — Та й надкусив — від щирого серця. — О, добра страва, чудова справа! Хто їсть, тому слава! — примовляв він, жуючи.
Бубновий король уже позбувся корони, скіпетра й добрячого клаптя мантії.
Пан Пляшкер кинув свої карти на стіл і підвівся.
— Годі, доволі з мене! — вигукнув він. — На цьому кінець!
— Як то — кінець? — здивувався Суботик. — Ми ще ж не починали грати!
— Мені перехотілося! — відрубав пан Пляшкер. — Я пішов.
— Як, тату? Чому? Куди? Ви вже не хочете грати в карти? — сипнув запитаннями Суботик.
Пан Пляшкер мовчки рушив до дверей. Суботик покинув карти, прибрав ноги зі столу й скочив із стільця.
— А мене ви з собою візьмете? — запитав він. Пан Пляшкер похитав головою.
— Ні. Я йду гуляти. Сам. Без Суботика, — відказав він. — Поїж, про мене, хоч і всі червоні карти, мені байдуже. Все одно без бубнового короля й чирвової десятки в "шістдесят шість" не зіграєш. Смачненького тобі, а тепер бувай!
І він вийшов з кімнати.
Суботик кинувся за ним слідком, наздогнав його в коридорі, ухопив за руку, силкуючись не пустити далі.
— Татку, візьміть-бо мене з собою! — благав він.
— І не подумаю! — сказав пан Пляшкер і випручав свою руку з Суботикової.
— Будь ласка, татку, будь ласочка! — все молив малий. Здавалося, він ось-ось заплаче.
Панові Пляшкеру стало його шкода — він зупинився й дозволив Суботикові знову вхопитися за свою руку
— Ти, мабуть, гадав, що я дам тобі волю до вечора варити з мене воду? — мовив він.
— Як — варити воду? Що ж я вам зробив? Я зовсім не знаю, чого ви розсердилися!
— Раніше мені досить було тільки сказати: "Я хочу..." — і ти одразу виконував моє бажання. А тепер про щось тебе просити — однаково, що просити оцю стіну. Або контейнер на сміття.
— Бо я ж раніше мав сині цятки, — сказав Суботик, — тож і мусив робити все, чого бажало-ся вам. А тепер я роблю тільки те, чого бажається мені.
— А, то он воно як! — Пан Пляшкер знову висмикнув свою руку з Суботикової й застромив у кишеню піджака, перш ніж малий устиг щось сказати. — То виходить, ти виконував мої бажання не задля мене, а лише тому, що мав сині цятки. Ти просто не міг інакше. Добре, що я тепер це знаю!
— Неправда! Я робив це й через те, що ви — мій татко, а я — ваш Суботик!
Пан Пляшкер сказав:
— Може, краще було 6 мені вчора на останню цятку забажати чогось зовсім іншого...
— Іншого? — спитав Суботик. — Ви більше не хочете, щоб я лишався з вами?
— Хочу, але ж я міг забажати, щоб у тебе на обличчі знову була ціла сотня синіх цяточок. І тоді я на одну з них забажав би, щоб ти завжди був зі мною, а на решту дев'яносто дев'ять — не давав би тобі мене дратувати.
— Та я ж вас не дратував, татку. Чесно! — запевнив Суботик. — Я й не думав ніколи вас дратувати. Ніколи!
— Ніколи? А хто ж тоді поїв мої карти?
— Не я, — відповів Суботик.
— Не ти? — Пан Пляшкер повернувся до кімнати, підійшов до столу, взяв недоїдки карт і тицьнув Суботикові під самісінького носа. — А оце що? — запитав він.
— Оце ось — пів бубнового короля, — правдиво відповів Суботик, вказавши на один недогризок.
— Так-так, півкороля. Може, скажеш, що це терміти надгризли або сарана?
Суботик засміявся.
— Ні, татку, це я. Ви ж знаєте. Було так смачно...
— Отже, ти визнаєш, що з'їв мої карти?
— Е, ні! Не ваші. Тільки ті, що ви мені самі подарували. Хіба ж ви не пам'ятаєте? Ви сказали: "Оце — твої". Правда ж? І я не хотів їх їсти, хотів грати, як і ви. Та вони так смачненько пахли... І тоді я подумав: "Якщо воно моє, у мене право є робити з ним — я знаю — усе, що забажаю". Це ж правда чи ні, татку? Ви колись і пані Моркван так казали!
— Може, й казав, — мусив визнати пан Пляшкер.
— А бачите! — вигукнув Суботик. І на радощах почав співати:
З моїми речами, — хочте чи ні, — я можу зробить, що завгодно мені. Чи то доглядати, чи Моркві віддати й забути умить, натерти до блиску чи вкинути в миску й підливи налить. Промити окропом,
змастити сиропом чи влити смоли...
Суботик на мить примовк.
Чи з'їсти без жарту, — хай будуть то карти, стільці чи столи! —