Київські сонети

Сторінка 2 з 4

Павличко Дмитро

Моя ти — пісня, сила і відвага,
Моє вселюдське й мамине ім'я.
Тобою палахтить душа моя,
Втишається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені
Батьки мої і предки невідомі,
Що гинули за тебе на вогні.

Тож не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні —
Дзвени в моїм і правнуковім домі!

1956
* * *

Схитнувсь на ожеледі інвалід
І впав, немовби ноги по коліна
Йому вогнем відбила вдруге міна,
Пораненого кинула на лід.

Розчахнутий, колючий, наче глід,
Розбитий, ніби статуя камінна,
Піднявся він, і кров його кармінна
Палила сніг, що й сам від болю зблід.

Ні, не було ні вибуху, ні крові.
Шумів тролейбус, будувався дім,
Виблискувала вулиця в обнові.

Лиш я, немов на полі бойовім,
Спинився і, закований у грім,
Застиг на півжитті, як на півслові.

1977
* * *

Ходивши біля Бабиного Яру,
Де плаче вітер сивий, як пророк,
Я на червоний наступив листок,
Що з клена впав на плити тротуару.

І бризнула, як полум'я пожару,
Із нього кров, і послизнувся крок,
Озвався кулемет, і в темний змрок,
Неначе в яму, впав я від удару.

Там я помер від кулі й там воскрес,
Але навік, як блискавка шалена,
В душі моїй зостався крик небес.

Вступила в мене сила незнищенна,
А наді мною листя, як знамена,
Палало в глибині небесних плес.

1976
* * *

Край Бабиного Яру в небеса
Звелася телевежа. А під нею
Сіяння дивне стелеться землею,
Немов осінніх яворів яса…

Та ні! Там сяє мамина сльоза
Крізь товщу закривавленого глею,
Там біле світло, схоже на лілею,
Запалює блакить, як та гроза.

А там димують гори, наче рани,
Вкриваються вогнем материки,
Болінням людства світять океани.

Куди ж те сяйво лине? Де зірки,
Що повертають на свої екрани
Забитих душ невигаслі думки?!

1977
* * *

У кратері нічного стадіону
Я був один, як в небі молодик.
Плив наді мною хмари темний лик,
Нагадуючи Перуна з бетону.

Летів літак. Він іскру ніс червону
Між крилами, немов букет гвоздик…
Втім, вибухнув футбольний шум і крик
У серці перекинутого дзвону.

Болільники ревіли звідусіль.
Перун кривив божественного рота.
Літак у сітці бився, як мотиль.

Світ рвався в порожнечу — за ворота.
М'яч розпадався, мов трагічна нота,
Що прагне збожеволілих зусиль.

1978
* * *

Вже в надвечір'ї гаснуть осокори,
Мерехкотить підфарниками шлях.
На автостраду в стемнених полях
Далеке світло кидають мотори.

Чорніють рідні пагорби і гори,
Мов батькова долоня в мозолях.
Не доторкаючи небесних блях,
Летить моє життя, як промінь, скоре.

На стрілах і на схрещенні доріг
Шукає погляд мій дороговказу,
Та не в пітьму, де жде м'який нічліг.

Не прагну темряви подібно плазу,
А лиш туди, де згасну я одразу,
Крізь ніч до сонця — мій летючий біг.

1978
* * *

В душі я чую неясний мотив —
Неначе десь під вітром опівночі
Дзвенить води весняної розлив
Над нивами, чи ніби десь в обочі

Осінній лист у золоті поплив —
Аж споминів моїх осліпли очі,
Чи ніби перший сніг оповістив,
Що йдуть зимові дні, як поторочі.

Я прислухаюсь. Осінь і весна,
А там зима — три паралельні ноти,
Над ними — літа золота струна…

Скажи, душе, чого тремтять висоти,
І звідки йде життя моє, і хто ти?
Чотири пісні там, — а ти одна!

1976
* * *

Як дивно бачити своє життя
В малій і супокійній брилі книжки!
Там дні твої нещадні, як опришки,
Щемливі, як дівоче каяття,

Густі і темні, як серцебиття
Коня, що біг сто миль без передишки,
Високі й золоті, як вікна вишки,
Де сонця в склі поблискує лиття.

Невже це все вмістилося у слові?
Невже в малюнок одного листка
Сховалось листя, що жило в діброві?

Так! Це життя достойне і рядка,
Що крізь віки нестиме, як ріка,
Одну хвилину радості й любові!

1976
* * *

В червоні обрядилися панчохи,
До вуст приклали сурми голосні,
І грають князю влесливі пісні
В Софійському соборі скоморохи.

Хоч звуки їх облущилися трохи,
Та все ж таки у фресках на стіні
Вони звучать і спогади сумні
Тобі несуть з далекої епохи.

Ото твій друг — один із тих музик,
Що витинає владареві оду
За гривну срібну чи за медяник,

А ти, хто мурував той храм від споду
Аж до верха для величі народу,
Закляв у камінь дух свій і язик.

1976
* * *

На мене віє іскрами здалека,
Пергаментів згорілих чую дим.
Людей питаюсь голосом сідим:
— Де Ярославова бібліотека?!

Горить! Страждання темного нестрим
Мене катує, мов кострища спека.
Немовби не Лукрецій і Сенека,
А я згорів із Києвом старим.

Немає в цьому ложної прикмети,
Мої книжки палитимуть не раз
Батиї, геббельси і піночети.

Такого болю прагну, щоб не гас,
Щоб сяяв крізь важкі словесні сплети
І обертався на вогні в алмаз!

1978
* * *

Стліває сніг від поблиску блакиті,
Солодкий вітер віє із Дніпра,
І птаство гомонить, як дітвора,
І діти сяють, наче зорі вмиті.

Незримий струм, як бога тінь в санскриті,
Запалює каштанів темні бра.
Підносяться до світла і добра
Мої думки, як руки розповиті.

Весна! Мене волають небеса
І хмари, що летять, як білі коні,
Як молодості вічної яса.

Я вже іду, я весь уже в розгоні…
А сивина коло моєї скроні
Бринить, як роздратована оса.

1976
* * *

Моя душа не відає про Бога,
Та в літаку молився я не раз,
Коли машину грім ламав і тряс,
Як брилами завалена дорога.

Мене безглузда й нескінченно вбога
Лякала смерть, — бо ще в мені не згас
Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,
Він ще не дав того, що дати змога!

А на землі стояв я під крилом,
Яке несло мене і рятувало, —
Йому співав я вдячності псалом,

Але на світ дививсь не так зухвало:
В мені любові наче більше стало,
Дух від молитви сповнився добром!