— Як оддасть мої чоботи, хай забирає...
— Запиши: "Костюм чоловічий, новий, ненадіваний".
— Навіщо ж "ненадіваний", якщо "новий"?
— Ти пиши. Щоб точно,— гув другий свідок, теж депутат, плотник дядько Лука. Він єдиний у селі умів робити дерев'яні колеса.
Потім голова і свідки вийшли надвір. Степан посунувся вбік, даючи дорогу. Голова привітався з ним за руку, як і тоді, в сільраді, свідки так поздоровкалися, Дарка навіть не глянула в його бік. Тільки, як сходила з ґанку, зачепила спідницею капелюх, і він окрутнувся набік. Степан поправив його.
Обійшли двір. Дарка попереду. Відчиняла двері — у хлів з коровою і телицею, у хлівець з кабаном, у дровник, закладений рівненько напиляними й складеними полінце до полінця дровами...
— Хто дрова рубав? — спитав голова, милуючись роботою. Досі він мовчав.
— Та хто ж... — Дарка знітилася.— Хазяїн... колишній.
Голова подивився на неї спідлоба. Дарчині щоки, й справді-таки червоні, але вже з темними тоненькими прожилками де-не-де, ще дужче почервоніли.
Розсудили так.
За Даркою лишалася хата і все, що в хаті, теличка, надвірні будови, весь жіночий одяг і новий велосипед.
За Степаном — корова, кабан, старий велосипед і чоловічий одяг.
— Хай чоботи оддасть, тоді бере своє,— сказала Дарка.
— Піди візьми отамо за плотнею в бур'яні! — сказав Степан, так само сидячи на сходинці. Він по двору не ходив, а курив собі і посміхався.— Тільки подушки не займи, бо тоді насправжки поб'ю! Хоч раз...
— Ну-ну,— суворо сказав голова.— Облиште.
Молодесенька Маня-свідок теж суворо глянула на Степана, а плотник Лука ворухнув під вусами посмішкою.
Коли вже виходили за ворота, і Степан теж, Дарка гукнула:
— Товаришу голова!
Той обернувся. Усі зупинилися.
— А колодязь? — Дарка стояла посеред двору, сплівши руки на грудях, дебела, однак не розгодована в стані, ноги засмаглі, лискучі проти сонця.
— Що? — не второпав голова.
— Колодязь кому?
Голова розгубився, глянув на свідків, ті — на голову...
— І колодязь пополам! — сказав Степан, піднявши два пальці з цигаркою вгору.— Ти будеш тягти воду лівою корбою, я — правою. А як набридне, поміняємося: тобі буде права, мені — ліва.
І свідки й голова засміялися.
Коли одійшли від двору, Степан сказав:
— Даремно морочилися. Я в неї все дно нічого не візьму. Раз катмає життя, то все — зостається самий секремент! Я в цьому ділі без предтендзій!..
Степан, коли був дуже розмордований або під чаркою, любив укинути слівце незвичайне й неодмінно дужо грамотне...
Тепер Степан живе самотиною.
Одлежав у госпіталі (рана відкрилася була на нозі), вийшов на пенсію військкоматську.
"Хавіру" він собі купив за гаражну покрівлю: померла баба Ганна, ота, що до останнього дня читала книжки і з книжкою й дихнула востаннє,— і її внука продала Степанові хату за триста карбованців, разом з мишами, лелечим гніздом з лелеками і квітами-гайстрами попідвіконню.
— Живу як Бог! — хвалиться Степан.— Аби тільки не миші: лисину лоскочуть уночі!
Він тепер тільки так і говорить з людьми — кепкуючи з себе, з сорочки своєї, у якої комір стоячий скачався в качалочку, з галіфе, витертого так, що як розтягнеш задню його частину проти сонця, то "в очі ріже" — якби до нього ще "ланпаси"!
Отаке. Аби душу від людей затулити.
Це як він між людьми. Дома Степан спокійніший. Але додому він приходить лише переночувати на єдиному своєму спадку від колишнього життя — подушці.
Сільські молодиці кажуть Дарці: "Однеси йому хоч його одежу!" — "Сам забере, як припече",— байдуже відказує на те Дарка.
А Степанові — не пече.
Стовбичить коло кооперації (капелюх поламаний об подушку, бо Степан у ньому спить, звисає крисами на вуха), розказує щось дядькам, а вони сміються.
Поступово навіть ті з селян, хто шанував Степана за вдачу незлостиву, за руки золоті й щирість до всякої роботи, почали обминати його, бо ж неодмінно прив'язне з балачкою. А якщо його не схоче хтось там слухати, тому він кине у спину з викликом: "Нєт! Ти в Жукова не служив!!! У Жукова таких капшуків не було!"
Ті, кому треба було перекрити хату, запрошували Степана, обіцяли добру плату й харчі, навіть з інших сіл приходили. Степан одказував їм одне: "Доки не проведу своїх лелек в ирій, не візьмуся ані за холодну воду! Мені лелек доглядати треба".
З лелеками він гомонів краще, ніж з людьми, і не вихвалявся. Гув до них ласкаво, а вони дивилися на нього згори вниз, не кликали дзьобами, вони звикли до баби Ганни.
Дарки Степан не бачив відтоді, як їх ділили. І до буфета приходив не задля того, аби напитися — "душу зігріти". Та ще з надією: може "те стерво" до лавки прийде, по хліб там, абощо. Переказують, худа зробилася, як щука... Степан ждав, що вона прийде каятися і проситися.
Дарка не приходила. І на очі не траплялася. Забачить ще здалеку, що він маячить біля буфету, іде іншою дорогою або вертається назад.
Тільки одна душа в селі не обминала Степана і не підсміювалася з нього — Стеха-Жирафа, худа довготелеса жінка. Працювала вона трактористкою ще з дівок, ще відтоді, як виорювали в полі бомби та міни. Жила Стеха сама і робила все сама. Приміром, прийде на стан, коли жнива колгоспні вже впорано: "Хлопці, у кого комбайн гуляє? Своє змолотити треба".— "Поїхали, тітко!" — "Нащо ти мені здався. Я й сама змолочу".— Сідає за кермо, заводить комбайн — і погнала. Змолотить, приправить комбайн на місце: "Спасибі... Там у тебе люфт великий був, педаль аж падає. То я відрегулювала". Косить, в'язати, дрова рубати, погріб викопати й викласти його цеглою — все вміла Стеха, мовчки, вправно, по-мужицькому. Тільки хату перекрити запросила Степана. І якби не варити укривальникові обід, мабуть, не відходила б од нього: дивилася й дивилася б, як він лащить дерев'яним молоточком залізо, як в'яжуть його зубильце та ножиці мережива химерні, утирала б йому піт з круто вигнутої чорної брови — де-не-де сивинка в ній почалася...
Коли пообідали з чаркою, Стеха сказала:
"Ти відпочинь ляж трохи, я шви сама заклепаю".
Степан засміявся:
"А що люди скажуть, подумала? Засміють! Та й не зумієш ти". "Зумію! Ми з тобою, Степане, город удвох построїли б... "
Тоді Степан жив ще з Даркою, і Стешине оте залицяння тільки тішило його.