І ветеран простяг молодому лейтенантові свою долоню, червону й тремтячу.
— А хто ж не чував? — відказав Брекенбері.
— Ну, тепер, порозумівшися, ви подумаєте, що я достатньо винагородив вас, — озвався містер Морріс, — бо я не міг би зробити більшої послуги вам обом, ніж познайомити вас між собою.
— А тепер до діла. Йдеться про двобій? — спитав майор О'Рук.
— На свій лад — так, — відповів містер Морріс. — Двобій з незнаними й небезпечними ворогами, і, як я справді боюся, двобій смертельний. Я мушу попросити вас, — провадив він, —не називати мене більше Моррісом. Коли ваша ласка, називайте мене Гамерсмітом, а щодо мого справжнього ім'я, як і щодо ім'я іншої людини, якій я сподіваюсь відрекомендувати вас невдовзі, я буду дуже вдячний, якщо ви мене не питатимете й не намагатиметесь вивідати його самі. Три дні тому той чоловік, про якого я говорю, несподівано зник із дому, і аж до сьогоднішнього ранку я нічого не знав про те, де він і що з ним. Ви легко уявите собі мою тривогу, коли я скажу вам, що той чоловік узяв на себе завдання самостійно виконати акт правосуддя. Зв'язаний нещасливою присягою, надто легковажно даною, він вважає за необхідне без допомоги служителів закону звільнити світ від одного підступного кривавого злочинця. В цій боротьбі вже загинуло двоє наших людей, і один з них був мій рідний брат. І тепер, гадаю, мій друг попав у ті самі страшні лабети. Але він принаймні ще живий і надіється врятуватись, як свідчить досить виразно оця записка.
І господар — не хто інший, як полковник Ґеральдін, — дав їм прочитати такого листа:
"Майоре Гамерсміт, у середу о 3 годині ночі чоловік, що стоїть цілком на моєму боці, впустить вас задньою хвірткою до саду при Віллі Рочестер, у Риджент-парку. Будьте ласкаві, не запізніться й на хвилину. Принесіть футляр з моїми шпагами й приведіть із собою, якщо зможете, двох достойних і надійних чоловіків, що не знають мене. Не треба, щоб моє ім'я було пов'язане з цією справою.
Т.Ґодол".
— Навіть якби мій приятель не мав ніякого іншого титулу, — повів далі полковник Ґеральдін, коли гості його задовольнили свою цікавість, — то з огляду на його мудрість ми мали б виконувати його вказівки беззастережно. Тому зайве буде казати вам, що я навіть не показувався поблизу Вілли Рочестер і що я й досі знаю не більше за вас, у чому полягає дилема для мого приятеля. Тільки-но одержавши цього листа, я подався до фірми, що винаймає обставу, і за кілька годин оцей будинок набув святкового вигляду. Мій план був принаймні незвичайний, і я нітрохи не шкодую за тим, що зробив, бо воно забезпечило мені послуги майора О'Рука і лейтенанта Брекенбері Річа. Але всіх служників на цій вулиці чекає дивний сюрприз. Віллу, яка сьогодні сяяла вогнями й була повна гостей, вони побачать уранці порожньою, безлюдною, з оголошенням про її продаж. Таким чином навіть найсерйозніші справи, — додав полковник, — мають свій веселий бік.
— Додаймо ж до цієї ще й веселий кінець, — сказав Брекенбері.
Полковник глянув на годинника.
— Вже скоро друга година. Ми маємо ще годину часу, і коло брами стоїть швидкий повіз. Скажіть мені, чи можу я розраховувати на вашу допомогу?
— Я прожив довге життя, — відповів майор О'Рук, — але ніколи ще не відсмикнув назад простягненої руки, навіть коли йшлося про звичайне парі.
Брекенбері заявив про свою готовність якнайлюб'язнішими словами. Потім вони випили по келиху-два вина, полковник дав обом набиті револьвери, всі троє сіли в екіпаж і поїхали на вказану в записці адресу.
Вілла Рочестер була розкішна оселя над каналом. Великий парк краще, ніж це буває звичайно, відгороджував її від довколишнього гамору. Здавалося, що то "рате аих сегі"-"оленячий парк" — якогось значного вельможі чи мільйонера. Наскільки можна було розгледіти з вулиці, в жодному з численних вікон будинку не світилося, і вся садиба здавалась занедбаною, ніби господаря дуже довго не було вдома.
Візника відпустили, і троє компаньйонів досить швидко розшукали невелику хвіртку, чи то двері, в кінці вузького проходу між двома мурами садової огорожі. До призначеного часу лишалося ще десять чи п'ятнадцять хвилин; ішов рясний дощ, тому троє пригодників сховалися під навислим плющем і тихо обговорювали майбутню випробу.
Раптом Ґеральдін підняв палець, наказуючи цим знаком замовкнути, і всі троє до краю напружили слух. З-за муру крізь безнастанний шелест дощу почулася хода двох пар ніг. Вона наближалась, і ось Брекенбері, що мав надзвичайно гострий слух, розрізнив навіть уривки розмови.
— Могилу викопано? — спитав один.
— Так, — відповів другий. — За лавровим живоплотом. Коли все впораємо, можна накласти поверх неї стос тичок.
Перший засміявся, і від того сміху його слухачі за хвірткою аж здригнулися.
— Лишилась година, — додав він.
З ходи стало зрозуміло, що двоє за огорожею розійшлись і тепер прямують у різні боки.
Майже зразу по тому хвіртку хтось обережно відчинив, і з неї вистромилося бліде обличчя, а рука поманила трьох товаришів. В мертвій тиші всі вони ввійшли до саду, і зразу двері за ними зачинено; вони рушили за своїм провідником по кількох алеях до тильного входу в будинок. У великій викладеній плитами кухні, де не було ніяких кухонних меблів, горіла одна свічка, а коли прибулі рушили крученими сходами нагору, гучне шарудіння пацюків засвідчило ще виразніше занедбаність будинку.
їхній провідник ішов попереду зі свічкою. То був худорлявий чоловік, зігнутий літами, але ще рухливий. Час від часу він озирався й жестами застерігав прибулих, щоб ішли обережно і тихо. Полковник Ґеральдін ішов зразу за ним, несучи під пахвою футляр із шпагами, а в правій руці тримаючи напоготові револьвера. Брекенбері піднімався крученими сходами позад усіх. Серце в нього калатало. Він відчував, що вони не запізнились, але з поспіху старого зрозумів, що вирішальна хвилина близько. А обставини всієї пригоди були такі темні й грізні, та й місце її так добре вибране для найнепевніших подій, що навіть людині старшій за нього можна було б пробачити деяке хвилювання.
Нагорі провідник відчинив якісь двері і впустив трьох офіцерів поперед себе до невеликої кімнати, освітленої чадною лампою та маленьким вогнем у коминку. В кутку перед коминком сидів чоловік у ранньому розквіті віку, огрядної, але зграбної статури, з владним виглядом. Постава й вираз обличчя свідчили про цілковите самовладання; він з насолодою курив манільську сигару, а на столі біля його ліктя стояв келих із якимсь бадьорливим напоєм, що приємно пахнув на всю кімнату.