– Він людина!.. Людина!.. Людина!.. – завили вовки.
І більше половини стали на бік Шер Хана, який нетерпляче бив землю хвостом.
– Тепер усе залежить від тебе, – сказала Багіра Мауглі. – Нам лишається тільки стати до бою.
Мауглі випростався на весь зріст, тримаючи в руках горщик. Потім він потягнувся і позіхнув просто на Раду, хоч душа його палала від гніву та обурення – адже вовки, за своїм потаємним звичаєм, ніколи не виказували Мауглі своєї ненависті.
– Гей, ви! – закричав він. – Цей собачий гавкіт ні до чого! Ви вже стільки разів називали мене людиною (а з вами я б на все життя лишився вовком), що тепер я й сам відчуваю – це таки правда. І я буду називати вас не братами, а собаками, як і слід людині робити. А чого ви хочете і чого не хочете – це мені байдуже! І щоб ви це краще втямили, я, людський син, приніс сюди Червону Квітку, якої ви, собаки, боїтеся!
Він жбурнув горщик на землю, розжарені вуглини запалили сухий мох, і він зайнявся яскравим полум'ям. Уся Рада, побачивши вогонь, кинулася хто куди. Мауглі тицьнув у полум'я суху гілку, а потім замахав нею в повітрі, щоб розігнати переляканих вовків.
– Ти тепер ватаг, – прошепотіла Багіра. – Врятуй Акелу від смерті. Він завжди був твоїм другом.
Акела, суворий старий вовк, що ніколи за життя не прохав ні в кого жалю, подивився благальним поглядом на Мауглі, який стояв із гілкою, голий, із розсипаним по плечах чорним волоссям, і чорні тіні миготіли навколо нього.
– Отак! – мовив Мауглі, повільно роззирнувшись довкола. – Тепер бачу, що ви собаки. Я йду від вас до мого народу – якщо це справді мій народ. Тепер мені немає вороття до джунглів, і я мушу забути вашу мову і вашу дружбу, але я ніколи не буду таким жорстоким, як ви. Я був вам справжнім братом, хоч і не по крові, і тому обіцяю, що коли стану людиною серед людей, не зраджу вас, як ви зрадили мене. – Він копнув багаття ногою, і вгору полетіли іскри. – Між нами, вовками Зграї, не буде війни. Та перш ніж піти, я маю сплатити борг.
Мауглі ступив туди, де сидів Шер Хан, тупо вирячившись на вогонь, і схопив його за китицю на підборідді. Багіра про всяк випадок пішла слідом.
– Гей, підлий пес! – закричав Мауглі. – Ану встань, коли з тобою говорить людина, а то обсмалю тобі шкуру!
Шер Хан прищулив вуха до голови і заплющив очі, бо вогняна гілка була дуже близько.
– Цей кровожер казав, що уб'є мене на Раді, бо не встиг убити змалку… Ага! Отак ми лупцюємо шельму, коли стаємо людьми! Спробуй но ворухнути вусом, Кульгавий, і я запхну Червону Квітку тобі в пельку!
Він лупцював Шер Хана по голові палаючою гілкою, і тигр ревів і вищав, ледь живий від страху.
– Тьху! А тепер геть звідси, обсмалений котяро! А ви затямте: коли я знову прийду на Скелю Ради, то прийду так, як личить людині – і зі шкурою Шер Хана на голові! А тепер от що: Акела може жити, як схоче. І ви його не вб'єте, бо я цього не дозволю. Я не думаю, що ви тут отак сидітимете, висолопивши язики, буцімто якесь шановне панство, а не жалюгідні пси, котрих я зараз прожену геть! Отак! Геть!
Гілка палала жарким полум'ям, Мауглі нещадно лупцював нею вовків, і вони з виском кинулися навтіки. Врешті решт на скелі лишилися тільки Акела, Багіра і ще з десятеро вовків, які стали на бік Мауглі. І тоді щось обпекло Мауглі зсередини, як досі ще не бувало із ним. Йому забило подих, він заплакав, і по обличчі в нього потекли сльози.
– Що це? Що це таке? – плакав він. – Я не хочу покидати джунглів, я не знаю, що зі мною сталося. Я вмираю, Багіро?
– Ні, Малий Братику, це просто сльози, таке буває з людьми, – мовила Багіра. – Тепер я знаю, що ти вже не дитина. Тепер тобі немає дороги у джунглі. Нехай сльози течуть, Мауглі. Це просто сльози.
І Мауглі сидів і плакав так, наче в нього рвалося серце, бо плакав він уперше в житті.
– Отепер я піду до людей, – сказав він. – Але спершу попрощаюся з матір'ю.
І він пішов до печери, де мати Вовчиця жила з батьком Вовком, і заплакав, зарившись лицем у її шерсть, а четверо вовченят жалібно скавчали.
– Ви мене не забудете? – спитав Мауглі.
– Ніколи, поки можемо йти по сліду! – відповіли вовченята. – Приходь до підніжжя гори, коли станеш людиною, і ми будемо говорити з тобою. Або прийдемо в поле і вночі пограємось разом.
– Приходь скоріше! – сказав батько Вовк. – О мудре Жабеня, приходь скоріше, бо ми з матір'ю вже старі.
– Приходь скоріше, мій голий синочку, – сказала мати Вовчиця. – Знай, людська дитино, я люблю тебе більше од моїх власних дітей.
– Я прийду неодмінно, – сказав Мауглі. – Прийду, щоб прикріпити шкуру Шер Хана на Скелю Ради. Не забувайте мене! Скажіть усім у джунглях – нехай мене не забувають!
Вже заяснів світанок, коли Мауглі сам один спустився з пагорба в долину, назустріч тим дивним створінням, що звуться людьми.
Мисливська пісня Сіонійської Зграї
Світає, і в лісі олень закричав –
Раз, іще раз та й знов!
До озер, до далеких озер він помчав,
Та я його вистежив, слід розгадав –
Раз, іще раз та й знов!
Світає, і в лісі олень закричав –
Раз, іще раз та й знов!
А вовк слідопит розвідав усе
І звістку до зграї вмить принесе –
Раз, іще раз та й знов!
Світає, і в лісі вовк заспівав –
Раз, іще раз та й знов!
Він полює тихцем, не лишає слідів
На стежинах нічних, серед темних лісів.
Хай джунглі слухають вовчий спів
Раз, іще раз та й знов!
Полювання Каа
Нехай леопарда всі бачать здаля і чують, як буйвіл
тупоче!
Мисливець іде, що не чує й земля, нікому не втрапить
на очі.
Коли ж ти усюди ступаєш, мов пан, коли не пильнуєш
дороги –
Не плач, як хвицне тебе лютий кабан чи буйвіл підніме
на роги.
Чужих дитинчат ображати не смій, вважай за сестру
а чи брата –
Хоч, може, вони ще слабенькі самі, та дужа ведмедиця мати.
"Я перший з мисливців!" – звірятко кричить, як вперше
вполює дичину.
Та поки малий – стережися щомить, бо джунглі великі,
дитино!
З уроків Балу
Усе, про що тут піде мова, відбулося задовго до того, як Мауглі став вигнанцем Сіонійської Зграї і помстився тигрові Шер Хану. Це сталося в ті часи, коли ведмідь Балу навчав його Закону Джунглів. Поважний і статечний бурий ведмідь був радий мати такого здібного учня, бо вовченята зазвичай пам'ятають із Закону Джунглів лише те, що потрібно їхній Зграї та родині, і готові дременути від учителя, щойно вивчать мисливську пісню: "Ноги ступають безгучно, очі бачать у пітьмі, вуха чують, як вітер ворушиться у своєму кублі, зуби гострі та білі – ось ознаки наших братів, крім шакала Табакі і гієни – то наші вороги". Проте Мауглі як людська дитина мусив знати набагато більше.