* * *
Цей юнак хвали достойний!
Він, коли мене стрічає,
Устрицями, і рейнвейном,
І лікером пригощає.
Вранці прийде привітатись,
Все на нім в останній моді —
Штаненята, фрак і галстук,—
Справжній денді він, та й годі.
Він у захваті від мене,
Щиро радий моїй славі,
І в послузі мені стати
В будь-якій готовий справі.
Вечорами ж десь в салоні,
І в інтимнім колі, й в ширшім,
Він натхненно милим дамам
Декламує мої вірші.
В наші дні, коли юнацтво
Легковажне і нечемне,
З юнаком таким стрічатись
І цікаво, і приємно.
* * *
Мені приснилося: я бог,—
У небі дні минають,
І хором ангели пісень —
моїх пісень співають.
Я тістечка й цукерки їм
І все, що забажаю,
П'ю "кардинал"; але боргів —
Боргів, я тут не маю.
І все ж гнітить мене нудьга:
На землю я хотів би.
Коли б не "богом був я тут —
З нудьги осатанів би.
"Нум, довгоногий Гавриїл,
Злітай униз для мене,
І друга щирого мого —
Примчи сюди Еугена.
Шукай його десь у шинку,
Бо він забув про книги,
У мамзель Майєр він сидить,
А зовсім не в Ядвіги".
Розправив крила Гавриїл
І хвацько вниз метнувся,
І незабаром з гультяєм,
З дружком моїм, вернувся.
"От бачиш, хлопче, вже я бог,
Владар землі і люду!
Хіба тобі я не казав,
Що чимсь путящим буду?
Ти не дивуйся — я чудеса
Щодня творю господні.
Тобі на радість, весь Берлін
Вщасливлю я сьогодні.
Каміння бруку розколю
Ту ж мить по половинці —
В них свіжих устриць посаджу,
Нехай жеруть берлінці!
Смачний лимонний сік дощем
Нехай їх рясно скропить,
Міські канави через край
Нехай рейнвейн затопить".
Гуде, радіє весь Берлін,
Накинувся на страви,
Пани із земського суда
П'ють просто із канави.
"Хвала божественним харчам!"
Поети славлять їжу.
Вилизує офіцерня
Панель — навдивовижу!
Розумні фендрики гуртом
Взялись до діла живо —
Вони ж бо знають — не щодня
Таке буває диво!
* * *
Залишив я вас у чудовому липні,
Щоб нині у січні зустрітися знов.
Тоді ви, здається, палали від спеки,
Тепер прохолола, либонь, ваша кров.
Я знову подамсь, коли ж знову вернуся,—
І жар ваш, і холод давно вже помре,
І мовчки пройду я повз ваші могили,
І серце моє буде бідне й старе.
* * *
У темній поштовій кареті
Ми їхали вдвох крізь ніч,
Ми линули серцем до серця,
Дивилися віч-у-віч.
Коли ж зайнявся ранок,
Ми кличемо провідника:
Сидить між нами заєць —
Амур, пасажир без квитка!
* * *
Бог зна, де шалена дівка
Оселилася моя;
Лаючись, у дощ та хвищу
Все оббігав місто я.
Уганяв з корчми до шинку,
У готелі заглядав,
Марно кельнерів брутальних
Про дівчисько я питав.
Раптом ось вона — регоче,
Подає до мене знак.
Ти — і в цьому пишнім домі?
Не подумав би ніяк!
# * *
Вечірні промені ясні
По хвилях миготіли,
Біля хатини самітні,
Мовчазні ми сиділи.
Все море вкрили тумани,
Вгорі чайки кружляли,
А сльози милої дрібні
З очей на руки впали.
І я навколішки упав,
На сльози ті дивився,
Ті білі руки цілував
І гірких сліз напився.
Мені сум-туга навісна
Так палить душу й тіло,
Та безталанниця сумна
Мене слізьми струїла.
* * *
Коли ми одружимось, тобі
Всі заздритимуть, та й годі.
Зо мною ти житимеш, далебі,
В розвагах та насолоді.
Хоч бийся, хоч лайся,— буду терпіть,
Покірно гнутиму спину;
А віршів моїх не станеш хвалить,—
Ту ж мить тебе покину.
Серце! Доля ще не вмерла.
Згине ця пора сумна,
Все віддасть тобі весна,
Що зима колись пожерла.
Ще зосталося немало!
Цей широкий пишний світ,
Цей краси весняний, квіт.
Все твоє, щоб ти кахалої
* * *
Мене ви рідко розуміли,
Я міг вас рідко розуміть;
А як в болоті ми засіли.
Порозумілися ту ж адйть,
Дон Енріке, що Прекрасним
Кожен тут його взивав,—
Біля мене за стіною
По сусідству проживає.
Мліють дами в Саламанці,
Як він на бульвар виходить,
Вус підкрутить, в шпори дзвонить
І собак з собою водить.
Але в тихий час вечірній
Вдома він самітно мріє
І, гітару взявши в руки,
Таємничі сни леліє.
І тремтяче б'є по струнах,
І фантазії виводить —
Ах, до млості тим квилінням
Часом він мене доводить.
Ніч шляхи укрила дальні,
Душу й серце втома крає...
Тихим світлом безпечальним
Місяць землю осяває.
Ніжним світлом місяць боре
Мовчазне страхіття ночі;
І моє минає горе,
І сльоза пливе на очі.
Так, смерть — це тиха ніч без снів,
Але життя — задушний день..,
Вже смеркло... Я дрімаю...
Цей день мене так втомив.
Над ліжком липа сниться мені,
Співає юний соловей,
Вічну пісню кохання
Я чую навіть у сні.
* * *
Де кохана, для якої
Ти співав пісні чудові,
Коли в серці в тебе грало
Вічне полум'я любові?
Вже те полум'я погасло,
В серці холод і мовчання,
Книжка ця — то тільки урна
З попелом мого кохання.
З "ПОДОРОЖІ НА ГАРЦ"
ПРОЛОГ
Білі глянцеві манжети,
Чорні фраки і панчохи,
Ніжна мова, поцілунки,—
Ох, коли б їм серця трохиі
Серця в груди, і в те серце —
І любові, і страждання.
Ох, мене вбиває щебет
Про фальшивий біль кохання!
Хочу я податись в гори,
Де хати на кручах мріють,
Де зітхають вільно груди
І вітри на волі віють.
Хочу я податись в гори,
Де стоять стрункі смереки,
Мчать струмки, птахи співають,
Хмари в світ пливуть далекий.
Прощавайте, пишні зали,
Пишні франти, пишні дами!
Хочу я податись в гори —
І сміятися над вами.