І тільки тоді він раптом збагнув, що серед безлічі відомих йому самогубств це було перше самогубство з використанням ціаністого золота, до якого призвело не кохання. Щось тоді змінилось у тоні його голосу, коли він додав, звертаючись до студента:
— Якщо вам трапиться такий випадок, придивіться добре. В них, буває, знаходять пісок у серці.
Потім заговорив до комісара, так ніби розмовляв з підлеглим. Велів йому звернутись у всі інстанції й домогтися, щоб похорон відбувся сьогодні ж увечері й без ніякого розголосу.
— Потім я сам переговорю з алькальдом, — сказав він.
Доктор Урбіно знав, що Херемія де Сент-Амур жив скромно й невибагливо і заробляв набагато більше, ніж йому треба було для прожитку, отож у якійсь шухляді мали знайтися гроші, що їх із лишком вистачить на похорон.
— А якщо й не знайдуться, байдуже, — сказав доктор Урбіно. — Я візьму всі витрати на себе.
Він наказав повідомити в газети, що фотограф помер природною смертю, хоча ця новина, мабуть, анітрохи не зацікавить їх. "В разі потреби я звернуся до самого губернатора", — сказав він. Комісар поліції, служака серйозний і скромний, знав, що доскіплива ретельність знаменитого лікаря у виконанні законних формальностей дратувала навіть його найближчих друзів, і був здивований, з якою легкістю доктор Урбіно перескакував через усі інстанції, аби тільки прискорити похорон. Проте він зразу відмовився говорити з архієпископом, щоб той дав дозвіл поховати Херемію де Сент-Амура на християнському кладовищі. Розсердившись на себе за власну зухвалість, комісар спробував виправдатись:
— Я мав на увазі те, — сказав він, — що цей чоловік жив, як святий.
— І навіть більше, — відповів доктор Урбіно. — Він жив, як святий безбожник. Але про це хай судить сам Господь Бог.
Далеко, на протилежному кінці колоніального міста, забамкали дзвони кафедрального собору, скликаючи парафіян на месу. Доктор Урбіно надів пенсне з напівопуклими скельцями та золотим переніссям і подивився на свій вишуканий, квадратної форми кишеньковий годинник, кришка якого відкривалася за допомогою пружинки: він ризикував спізнитися на урочисту відправу з нагоди Трійці.
У залі стояла величезна фотокамера на колесах, схожа на ті, що в громадських парках, і висіла ширма-тло з досить кустарним малюнком вечора над морем. Стіни були обвішані портретами дітей, знятих на пам'ятні для них дати: день народження, перше причастя, у маскарадному костюмі кроля. Під час довгих вечірніх роздумів над шаховою дошкою доктор Урбіно рік за роком спостерігав, як поступово заповнювалися ці стіни портретами, й не раз із передчуттям лиха він думав, що в цій галереї випадкових портретів був зародок майбутнього міста, керованого й розбещуваного отими невідомими дітлахами, міста, в якому не залишиться навіть попелу від його колишньої слави.
У кабінеті, біля банки, з якої стриміли кілька капітанських люльок, стояла шахівниця з недограною партією. Незважаючи на свій поспіх та похмурий настрій, доктор Урбіно не втримався від спокуси оцінити позицію. Він знав, що це партія вчорашнього вечора, бо Херемія де Сент-Амур грав щодня і принаймні з трьома різними суперниками, але мав звичай догравати партію до кінця і потім складав шахівницю та фігури в коробку, яку держав у шухляді письмового столу. Доктор Урбіно знав, що Херемія де Сент-Амур грав тільки білими, а з позиції було очевидно: за чотири ходи білі неминуче мали дістати мат. "Якби тут стався злочин, то ось і слід, — сказав він собі. — Я знаю тільки одного шахіста, здатного налаштувати таку майстерну пастку". Він не зміг би жити, якби згодом не з'ясував, чому цей незламний солдат, звичний битись до останньої краплі крові, так і не довів до кінця битви, завершальної у своєму житті.
О шостій ранку, відбуваючи останній обхід, нічний сторож побачив на дверях, які виходили на вулицю, папірець із написом: "Заходьте без стуку й покличте поліцію". Незабаром по тому прибув комісар із студентом-практикантом, і обидва вчинили в домі обшук — чи не знайдуться, бува, докази, що суперечили б очевидному запахові гіркого мигдалю? Але аж у ті кілька хвилин, поки лікар аналізував недокінчену шахову партію, комісар виявив у паперах, складених у шухляду, конверт, адресований докторові Хувеналу Урбіно й обліплений стількома сургучевими печатями, що довелося його порвати, аби витягти звідти листа. Лікар підняв чорну штору, яка затуляла вікно, щоб пропустити у кімнату більше світла, спершу тільки окинув побіжним поглядом одинадцять аркушів, списаних по обидва боки каліграфічним почерком, а тоді прочитав перший абзац — і зрозумів: сьогодні він, мабуть, пропустить святкову відправу з нагоди Трійці. Читаючи листа, він збуджено дихав, на кількох сторінках повертався назад, щоб підхопити загублену нитку, й коли дійшов до кінця, то спізнав відчуття, ніби оце повернувся з далеких мандрів і хтозна з яких давніх-давен. Його пригніченість була очевидною, попри всі зусилля опанувати себе: губи в нього посиніли, як у мерця, а пальці помітно тремтіли, коли він знову згортав аркуші листа й ховав їх до жилетної кишені. Тоді згадав про комісара та молодого лікаря й усміхнувся їм крізь туман кошмару.
— Нічого особливого, — сказав він. — Це його останні розпорядження.
То була лише напівправда, але вони повірили йому цілком, а надто коли він наказав підняти плиту в підлозі, що виявилась незакріпленою, й там знайшли потертий записник, а в ньому код, яким відмикався замок сейфа. Грошей там було менше, ніж вони сподівалися, але їм цілком вистачало на похоронні витрати та на сплату деяких дрібних боргів небіжчика. В ту мить доктор Урбіно усвідомив, що встигне прибути до церкви аж тоді, коли вже почнуть читати Євангеліє.
— Це тільки втретє я пропускаю недільну службу, відколи почав пам'ятати себе, — сказав він. — Але Бог зрозуміє.
Отож доктор Урбіно вирішив затриматися ще на кілька хвилин, щоб розв'язати всі дрібні питання, хоч йому не терпілося якомога скоріш поділитися з дружиною звіряннями передсмертного листа. Він узяв на себе обов'язок попередити численних антільських емігрантів, котрі жили в місті, на випадок, якщо вони захочуть віддати останню шану тому, хто поводився як найпорядніший, найдіяльніший і найрадикальніший з них, навіть тоді, коли стало очевидно, що і його здолало неминуче розчарування. Доктор Урбіно збирався повідомити також усіх партнерів небіжчика по грі в шахи, серед яких були й знамениті професіонали, й нікому не відомі любителі, та інших його приятелів, менш близьких, проте, може, й котрийсь із них захоче прийти на похорон. До прочитання цього листа доктор Урбіно вважав себе найпершим серед друзів Херемії де Сент-Амура, але тепер він не був певний ні в чому. В усякому разі він надішле вінок гарденій, на той випадок, якщо Херемія де Сент-Амур покаявся бодай у останню свою хвилину. Похорон мав відбутися о п'ятій, зручний у ці найжаркіші місяці час. Якщо він буде потрібен, то з дванадцятої години хай шукають його в заміському домі доктора Ласідеса Олівельї, улюбленого учня, який сьогодні дає званий обід з нагоди свого срібного весілля.