Він ніколи не бачив його на Віконній вулиці. Хтось, здається, казав йому, що протягом якогось часу той ночував тут, десь на початку кохання з Трансіто Арісою, але по народженні сина він уже її не навідував. Метричний запис про хрестини довго був у цій країні єдиним вартим довіри документом, що встановлював особу, і метрика Флорентіно Аріси, зроблена в парафіяльній церкві Санто-Торібіо, тільки підтверджувала, що він позашлюбний син теж позашлюбної дочки, дівчини на ім'я Трансіто Аріса. В тому записі батькового прізвища не було, хоча він таємно піклувався про утримання сина до останніх днів свого життя. Таке суспільне становище зачинило перед Флорентіно Арісою двері до семінарії, але завдяки цьому йому пощастило уникнути військового призову в одну з найкривавіших епох наших війн, оскільки він був єдиний син самітної жінки.
Щоп'ятниці після школи малий Флорентіно вмощувався неподалік від контори Річкової компанії Карибського басейну, передивляючись книжку з гравюрами звірів, яку гортав стільки разів, що вона розпадалася на клапті. Батько заходив до своєї установи, не дивлячись на нього, вбраний в один з тих сукняних сюртуків, що їх згодом Трансіто Аріса стала перешивати на сина, і з обличчям, схожим на обличчя святого Іоанна, того, котрого зображують над вівтарем. Батько виходив з контори, через багато годин і дбаючи, щоб його не бачив навіть власний кучер, давав малому грошей на весь наступний тиждень. Вони не розмовляли ніколи, і не лише тому, що батько до нього не озивався, а й тому, що Флорентіно страшенно його боявся. Одного дня, коли він чекав набагато довше, ніж звичайно, батько дав йому монети й сказав:
— Візьми і більше сюди не приходь.
То було їхнє останнє побачення. Але з часом Флорентіно довідався, що дядько Лев Дванадцятий, десь років на десять молодший від брата, і далі передавав гроші для Трансіто Аріси, й саме він почав опікуватися нею, коли Пій П'ятий помер від занедбаної хвороби кольок, не залишивши писаного заповіту й не встигши вжити якихось заходів на користь свого єдиного сина — сина з вулиці.
Драма Флорентіно Аріси, коли його призначили писарем Річкової компанії Карибського басейну, полягала в тому, що він не міг позбутися своєї ліричності, бо не переставав думати про Ферміну Дасу й ніколи не навчився писати, не думаючи про неї. Згодом, коли йому доручили інші обов'язки, в нього почало збиратися в душі стільки кохання, що він не знав, куди його діти, і дарував його неписьменним закоханим безкоштовно, пишучи для них любовні листи під Порталом писарів, куди приходив після служби. Притаманними йому обережними рухами він знімав сюртук і вішав його на спинку стільця, надівав нарукавники, щоб не забруднити рукави сорочки, розстібав камізельку, щоб краще думалося, і часом до пізньої ночі підбадьорював безпорадних бідолах, складаючи для них листи, сповнені божевільної пристрасті. Вряди-годи до нього зверталися вбога жінка, що мала клопіт з дитиною, ветеран війни, який не міг домогтися пенсії, хтось із тих, кого пограбували чи обікрали й він хотів поскаржитися високому начальству, проте, хоч як старався Флорентіно Аріса, він не міг задовольнити таких прохачів, бо єдине, чим він умів переконувати людей, то це любовними листами. Йому навіть не треба було ні про що розпитувати своїх замовників, йому досить було глянути їм у вічі, щоб збагнути, в якому вони стані, й він списував аркуш за аркушем фразами палкого кохання, дотримуючись несхибного правила завжди писати, думаючи про Ферміну Дасу і більш ні про що, крім неї. Вже через місяць йому довелося впорядкувати свої стосунки з клієнтами, приймаючи замовлення заздалегідь, щоб тривоги закоханих не захлюпнули його з головою.
Найприємнішим для нього спогадом з тих часів був спогад про боязку дівчинку, майже дитину, яка, тремтячи, попросила його написати відповідь на палкого листа, якого щойно одержала і якого Флорентіно Аріса відразу впізнав, бо він же й написав його напередодні. Він відповів на нього в зовсім іншому стилі, у відповідності до віку та почуттів дівчинки, змінивши почерк так, щоб він міг здатися її почерком, бо Флорентіно Аріса вмів підробляти руку задля кожного випадку й залежно від особи замовника. Він писав того листа, уявляючи собі, як відповіла б йому Ферміна Даса, коли б любила його так само, як оце бідолашне створіння любило свого залицяльника. А через два дні йому довелося писати відповідь хлопця почерком і стилем думати та кохати, якими він наділив його в першому листі, й ось у такий спосіб Флорентіно Аріса розпочав гарячкове листування з самим собою. Не минуло й місяця, як обоє, поодинці, прийшли подякувати йому за те, чого він сам просив у листі юнака й побіжно прийняв у листі-відповіді дівчини: вони збиралися побратись.
І лише тоді, коли в них народилася перша дитина, з випадкової розмови вони з'ясували, що листи для обох писав один і той самий писар, і тоді вперше молодята прийшли до Порталу разом і попросили його стати хрещеним батьком дитини. Флорентіно Аріса був у такому захваті, побачивши на цьому прикладі, як утілюються в життя його мрії, що, використовуючи кожну вільну хвилину, — а їх у нього було не так багато, — почав писати трактат під назвою "Секретар закоханих", що вийшов у нього набагато поетичнішим і повнішим, аніж книжка під цією самою назвою, яку в ті часи продавали в порталах за двадцять сентаво і яку пів-міста знало напам'ять. Він упорядкував усі можливі ситуації, в яких могли опинитися Ферміна Даса й він, і для кожної вигадав стільки зразків листування, скільки міг уявити собі можливих альтернатив розвитку їхніх взаємин. Наприкінець він створив кілька тисяч листів, об'єднаних у три томи не меншого обсягу, аніж словник Коваррубіаса, але жоден видавець у місті не зважився надрукувати їх, і зрештою вони опинилися на горищі разом з іншими давніми паперами, бо Трансіто Аріса рішуче відмовилася викопати глечики й віддати заощадження, зібрані протягом усього свого життя, на божевільну витівку з виданням вигаданих листів. А коли через багато років у Флорентіно Аріси з'явилися власні кошти для публікації книжки, йому довелося змиритися з гіркою реальністю, що любовні листи уже вийшли з моди.