Від тієї миті Флорентіно Аріса почав дивитися на неї іншими очима. Також для неї роки минали. Її плодюче єство безславно засихало, кохання виливалося з неї у схлипуваннях, а повіки почали відкидати тіні старечого смутку. Вона була квіткою вчорашнього дня. Крім того, розлючена поразкою, вона мала необережність геть утратити почуття міри. Вона була в нестямі й, поки вони їли розігрітий рис із кокосовим горіхом, стала з'ясовувати, який внесок зробив кожен з них у знехтуваного журі вірша, підраховуючи, скільки кому належало б пелюсток із "Золотої орхідеї". То не вперше розважали вони себе подібними пустими суперечками, але в той вечір він скористався з нагоди, щоб роз'ятрити щойно відкриту рану, і суперечка перейшла в затяту дріб'язкову сварку, яка розбудила в їхніх душах усі кривди, накопичені майже за п'ять років розділеного кохання.
За десять хвилин до дванадцятої Сара Нор'єга стала на стілець і підтягла гирю маятникового годинника, нагадавши йому в такий спосіб про пізній час і, можливо, бажаючи без слів натякнути, що йому пора йти. І тоді Флорентіно Аріса відчув гостре бажання підрубати під самий корінь ці взаємини без кохання; проте йому хотілося влаштувати так, щоб останнє слово лишилося за ним, — так надалі він робитиме завжди. Благаючи Бога, щоб Сара Нор'єга попросила його залишитись у її ліжку, і тоді б він сказав їй "ні", мовляв, усе між нами скінчено, він покликав її, щоб вона сіла з ним поруч, коли підтягне гирю годинника. Та вона воліла сісти віддалік, у кріслі для гостей. Тоді Флорентіно Аріса простяг їй змочений у бренді вказівний палець, щоб вона посмоктала його, — їй подобалося робити так перед любощами. Та вона відхилилася…
— Не треба зараз, — сказала. — Я чекаю гостя.
Відколи Ферміна Даса дала йому відкоша, Флорентіно Аріса навчився завжди залишати за собою право на остаточне рішення. За менш прикрих обставин він би не облишив атаки на Сару Нор'єгу, переконаний, що закінчить ніч, качаючись із нею в ліжку, бо вважав, що жінка, яка віддалася чоловікові один раз, віддаватиметься йому щоразу, коли він цього захоче, треба тільки зуміти розбудити її жагу. Чого він тільки не витерпів задля цього принципу, переступав через усе навіть у найбрудніших справах кохання, аби тільки не залишати жодній жінці, народженій жінкою, нагоди прийняти останнє рішення. Але в ту ніч почув себе таким приниженим, що одним духом вихилив бренді, усім своїм виглядом показуючи, як він роздратований, і пішов не попрощавшися. Більше вони ніколи не бачилися.
Взаємини з Сарою Нор'єгою були одними з найтриваліших і найпостійніших у житті Флорентіно Аріси, хоча не єдиними за ті п'ять років. Коли він зрозумів, що йому з нею добре, а надто в ліжку, проте ніколи вона не замінить йому Ферміни Даси, знову почалися для нього ночі ловів і він намагався так розподілити свій час і сили, щоб йому вистачило їх на все. А втім, Сара Нор'єга спромоглася на чудо полегшити йому на якийсь час життя. Принаймні тепер він міг жити, не бачачись із Ферміною Дасою, не те що раніше, коли о будь-якій годині кидав усе, хай там що робив, і кидався шукати її, скоряючись тільки невиразним спонукам свого передчуття, на найнеймовірніших вулицях, у місцях, де вона ніяк не могла бути, блукаючи навмання з гнітючим смутком у грудях і знаючи, що не буде йому полегкості, поки він не побачить її бодай на мить. Розрив із Сарою Нор'єгою, навпаки, розвередив приспану тугу, і він знову спізнав почуття, якими жив, коли сидів на лаві в парку та без кінця перечитував одні й ті самі вірші, але тепер до цих почуттів додалося нетерпляче очікування того дня, коли доктор Хувенал Урбіно помре.
Він уже давно знав, що йому судилося ощасливити вдову, а вона мала ощасливити його, і не бачив у цьому проблеми. Навпаки, був готовий до цього. Часто зустрічаючись із ними у своїх виправах самітнього ловця, Флорентіно Аріса зрештою дійшов висновку, що на світі повно щасливих вдів. Він бачив, як вона навісніє з горя перед тілом мертвого чоловіка, як благає, щоб її закопали живою в тій самій труні, не бажаючи наражатися без нього на грізні небезпеки, що чигають на неї в майбутньому, але в міру того, як змирялася з реальністю свого нового становища, вона у нього на очах поставала з попелу з наново розбудженою жагою до життя. Спершу жила як примара, з отих, що населяють порожні будинки, ставала повірницею своїх служниць, коханкою своїх подушок, не знаючи, що робити після стількох років подружнього полону. Марнувала нескінченно довгі години, пришиваючи на одяг небіжчика гудзики, що їх раніше ніколи не мала часу пришити, прасувала і наново перепрасовувала його сорочки з покритими парафіном комірцями та манжетами, щоб завжди були бездоганні. Мов нічого й не сталося, клала для нього мило у ванній, наволочку з його ініціалами в постіль, ставила йому прибор на обідньому столі, якщо раптом без попередження з'явиться з того світу, як не раз бувало з ним у житті. Але протягом цих тужливих молебнів вона потроху усвідомлювала, що знову стала господинею власної волі, після того як зреклася не тільки свого родового прізвища, а й власного "я", і все це заради того, щоб мати в житті опору, яка виявлялася тільки ще однією з безлічі ілюзій, притаманних юним нареченим. Тільки вона знала, чого був вартий чоловік, якого вона любила до нестями, і який, можливо, любив її, але якого вона мусила знову й знову народжувати до його останнього подиху, даючи йому цицьку, міняючи брудні пелюшки, вдаючись до материнських хитрощів, аби розвіяти його жах перед тим, що завтра вранці йому знову доведеться виходити у світ і дивитись у очі дійсності. І все ж таки, коли вона бачила, як він виходить із дому, підбурюваний нею самою, щоб ковтати знегоди життя, тоді вже вона тремтіла від жаху, що чоловік ніколи не вернеться. Таке було життя. Кохання, якщо воно існувало, було чимось іншим: ніби ще одне життя, але зовсім, зовсім не таке.
Та під час свого вимушеного дозвілля самотності вдова неминуче відкривала, що найпочесніший спосіб жити — це жити, як того вимагає тіло: їсти тільки тоді, коли хочеться їсти, любити без брехні, спати, не маючи потреби прикидатися, ніби спиш, щоб уникнути непристойного обов'язку подружнього кохання, відчути себе нарешті повноправною господинею всього ліжка, в якому ніхто більше не зазіхає на половину простирадла, на половину повітря, яким ти дихаєш, на половину твоєї ночі, — й так тривало, аж поки тіло пересичувалося власними сновидіннями і прокидалося з гострим відчуттям самоти. Виходячи на своє потаємні лови, Флорентіно Аріса спостерігав, як удосвіта вдови виходили з церкви після заутрені в усьому чорному і з чорним круком долі на плечі. Як тільки вони помічали його в примарній сутіні світанку, вони переходили через вулицю на протилежний тротуар, чимчикуючи дрібненькими, мов у пташки, кроками, бо остерігалися навіть пройти близько від чоловіка, щоб не заплямувати своєї честі. А проте він був переконаний, що невтішна вдова з більшою, ніж будь-яка інша жінка, імовірністю носить у собі зародок щастя.