Уже під час своїх перших відвідин кладовища Флорентіно Аріса виявив, що дуже близько від материної могили була похована Олімпія Сулета, без надгробка, але на свіжому цементі плити хтось намалював пальцем стрілу й надписав ім'я. Флорентіно Аріса з жахом подумав, що то кривавий жарт чоловіка. Коли трояндовий кущ зацвів, він почав залишати на її могилі троянду, коли нікого поблизу не було, а згодом пересадив їй росток, відрізаний з куща матері. Обидва кущі розрослися так буйно, що Флорентіно Аріса мусив приносити із собою садові ножиці та інший інструмент, щоб підтримувати їх у порядку. Та це завдання виявилося йому над силу: через кілька років два кущі розрослися дикими хащами між усіма могилами, й кладовище, на якому віддавна ховали тих, хто став жертвою пошесті, відтоді стали називати Трояндовим кладовищем, аж поки якийсь алькальд, знехтувавши народну мудрість, звелів за одну ніч повикорчовувати трояндові кущі й почепити над вхідною аркою республіканський напис: "Загальне кладовище".
Після смерті матері Флорентіно Аріса знову опинився в полоні своїх маніакальних обов'язків: служба, зустрічі за суворим розпорядком з хронічними полюбовницями, партії в доміно в Комерційному клубі, ті самі книжки про кохання, недільні відвідини кладовища. То була іржа рутини, яку люди так зневажають і так її бояться, проте йому вона допомагала не думати про свій вік. А втім, однієї грудневої неділі, коли трояндові кущі на могилах уже полягли під ножицями, він побачив ластівок на дротах щойно встановленої мережі електричного освітлення і зненацька усвідомив, як багато часу минуло після материної смерті та після вбивства Олімпії Сулети, а ще більше — від того далекого грудневого дня, коли Ферміна Даса надіслала йому листа, в якому пообіцяла кохати його до смерті. Доти він поводився так, ніби час минав для інших, але не для нього. Лише на минулому тижні він зустрів на вулиці одне з багатьох подружжів, що побралися завдяки листам, які він для них писав, і не впізнав найстаршого сина, свого хрещеника. Він викрутився з незручного становища, вигукнувши з традиційним переляком: "Чортівня, та він же зовсім дорослий!" Він не змінив своєї поведінки навіть тоді, коли тіло почало подавати перші сигнали тривоги, бо завжди відзначався міцним, як камінь, здоров'ям. Трансіто Аріса мала звичай казати: "Єдине, на що хворів мій син, це на холеру". Звичайно, вона плутала холеру з коханням, причому ще задовго до того, як утратила пам'ять. Та в кожному разі вона все одно помилялася, бо син таємно переніс шість триперів, хоча лікар запевняв, що йдеться не про шість, а про один і той самий, який оживав після кожної програної битви. Крім того, він нажив собі один бубон, чотири тверді шанкри та шість екзем, проте ні йому, ані комусь іншому з чоловіків і на думку не спало вважати ці воєнні трофеї хворобами.
Незабаром по тому, як йому виповнилося сорок, Флорентіно Аріса мусив звернутися до лікаря, скаржачись на невиразні болі в різних частинах тіла. Після ретельного обстеження лікар сказав: "Це пов'язано з віком". Проте йому завжди здавалося, що проблеми віку його не стосуються. Бо єдиною вартою уваги подією в його минулому було недовгочасне кохання до Ферміни Даси, і тільки те, що мало стосунок до неї, він вважав чогось вартим у підсумку свого життя. Але в той день, коли він задивився на ластівок на блискучих дротах, він переглянув усе своє минуле, починаючи з найдавнішого спогаду, перебрав свої випадкові любовні пригоди, згадав, скільки рифів довелося йому подолати, щоб досягти високого становища на службі, скільки прикрощів пережити через свою затяту рішучість домогтися, щоб Ферміна Даса належала йому, а він належав їй, попри все і супроти всього, і тільки тоді відкрив, що його життя минає. Він затремтів від лютого холоду в нутрощах, світло в ньому потьмарилось, і він мусив випустити з рук садові знаряддя та спертися на кладовищенський мур, щоб не впасти під першим ударом старості.
— Чортівня, — нажахано промовив він. — Адже тридцять років минуло!
Так воно й було. Ті самі тридцять років минули, звичайно, і для Ферміни Даси, але для неї вони були, навпаки, найприємнішими і найспокійнішими в її житті. Жахливі дні, прожиті в палаці Касальдуеро, були викинуті на смітник пам'яті. Тепер вона мешкала у своєму новому домі, у кварталі Ла Манга, цілковита господиня своєї долі, з чоловіком, якому вона віддала б перевагу серед усіх чоловіків світу, коли б довелося вибирати вдруге, із сином, що продовжив родинну традицію, навчаючись у Медичній школі, та з дочкою, настільки схожою на неї саму в юності, що іноді її опановувало тривожне відчуття, ніби її повторено. Вона їздила до Європи ще тричі після тієї злощасної подорожі, коли була сповнена рішучості більш ніколи не повертатися, аби не жити під постійним гнітючим страхом.
Бог нарешті прислухався до чиїхось молитов: через два роки життя в Парижі, коли Ферміна Даса і Хувенал Урбіно тільки почали шукати, чи залишилася бодай іскра кохання на попелищі їхніх подій, опівночі надійшла телеграма зі звісткою, що донья Бланка тяжко захворіла, та й друга, з повідомленням про смерть, не забарилася. Вони негайно вирушили у зворотну подорож. Ферміна Даса зійшла з пароплава в жалобній сукні, вільні складки якої не могли приховати її стану. Таки справді вона завагітніла вдруге, і ця новина дала поштовх до виникнення народної пісеньки більш лукавої, аніж злої, приспів до якої лишався в моді до кінця року: "Що знаходить у Парижі красуня тендітна? Туди їде без нічого, а назад — вагітна". Незважаючи на досить примітивний текст пісеньки, доктор Хувенал Урбіно ще багато років по тому замовляв її на святах у Світському клубі, завжди, коли мав добрий настрій.
Аристократичний палац маркіза Касальдуеро, про чиє життя та герб ніколи не було певних відомостей, продали Муніципальній скарбниці за адекватну ціну, але згодом його було перепродано за ціле багатство центральному урядові, коли один голландський дослідник став робити там розкопки, доводячи, що саме в ньому — могила Христофора Колумба, на той час уже п'ята. Сестри доктора Урбіно оселилися в монастирі салезіанок, де й жили в усамітненні, хоча не давали обітниці, а Ферміна Даса залишалася в своєму батьківському домі, аж поки було закінчено маєток у Ла Манзі. До свого нового дому вона увійшла, твердо ступаючи, увійшла, щоб бути в ньому хазяйкою, обставивши його меблями, купленими під час весільної подорожі, та додатковими, які замовила згодом, після подорожі замирення, і з першого дня почала населяти його всіма видами екзотичних звірів, що їх сама купувала на антільських шхунах. Вона увійшла туди з відвойованим чоловіком, з уже величеньким сином і з дочкою, яка народилася через чотири місяці після повернення і яку вони назвали Офелією. Доктор Урбіно, зі свого боку, зрозумів, що неможливо вимагати від дружини, щоб вона була такою, як під час подорожі медового місяця, бо йому хотілося б одержувати від неї любов, яку вона тепер віддавала дітям, не шкодуючи на це часу, отож довелося йому навчитися жити і бути щасливим з решток. Ця омріяна гармонія досягла свого апогею під час однієї святкової вечері, коли на стіл подали чудову страву, якої Ферміна Даса не змогла впізнати. Вона з'їла добру порцію, але їй дуже сподобалося, й вона замовила ще одну, і вже докоряла собі, що через світську манірність не зважується попросити третю, коли раптом довідалася, що з несподіваним апетитом упорала дві повні миски баклажанного пюре. Вона визнала свою поразку з вишуканою грацією: відтоді в їхньому домі подавали на стіл баклажани в усіх різновидах страв майже так само часто, як у палаці Касальдуеро, і всім вони так смакували, що доктор Хувенал Урбіно уже в старості розвеселяв себе в години дозвілля, просячи дружину народити йому ще одну дочку, яку вони назвали б улюбленим у домі ім'ям: Баклажана Урбіно.