Вона вийшла з гущавини вишника, і проти неї йшов на луці один чоловік на ймення Матвій, на прізвище Гринь. Матвій був красунь на все село, поставний, високий, довгобразий, з чорними бровами та з ясними карими очима. Він скинув чорний капелюш і привітався до неї. Синок його ходив вчитись до школи.
Нястя спинилась і почала розмовлять з ним за його хлопчика. Матвій був убраний в празникове убрання: в новий, в новий ясно-синій, сливе блакитний СУКОННИЙ жупан. Він завсігди вбирався в сині зимні й літні жупани: мабуть, знав, що йому дуже пристає до лиця ясно-синій колір.
Настя пам'ятала цього красуня Гриня, як він приводив свого хлопця в школу. Але він був тоді в свиті, з бруснатими, давно не голеними щоками. Тепер він стояв перед нею рум'яний, чисто обголений, ще не загорілий, з великими чорними вусами, і зиркав на неї ясними блискучими карими очима. В чорному невисокому капелюсі він зовсім скидався на красуня пана під сорок або трохи за сорок год. Він побалакав, поклонився й пішов далі.
Настя попростувала далі ніби гнучкою стежкою, а пей красунь все неначе дивився на неї ясними очима та стиха ворушив довгими вусами. Вона почувала, що її серце, приголомшене важкою працею, неначе одоазу прокинулось і зацвіло так пишно, як цвіли вишні та дикі груші по садках. Молоде серце забажало кохання, любові раптово, несподівано. Приємні мрії якимсь роєм заворушились, і вона задумалась, згадуючи тих знайомих у Києві, котрі трошки були нависли на очі... і вона в час важкої роботи навіть забула за їх, так що вони зслизли навіть з її пам'яті.
Вона зітхнула й повернула назад додому, бо час був пізній. Час було йти на обід.
"Чого це я задумалась? Чого це я ніби засмуткувала? — думала вона, зачесавши ГОЛОВУ й прямуючи через огород та тік на обід до батюшки.— Була весела, аж співала в вишнях, а це одразу впала на серце ніби туга за чимсь, за кимсь. Може, це я впилась свіжим повітрям в бережині в садках".
Але за обідом пішла така розмова, що усей той смуток розвіявся, як туман на вітрі, а гарну постать красуня Гриня неначе поглинула земля. Але як Настя вернулася додому й зосталась сама в кімнаті, серце не мовчало, чогось бажало, до чогось линуло, мов ластівка до води. Настя забажала когось любити. Перед нею знов заманячіли вишні, виникли карі блискучі Гриневі очі; серце забажало кохання. Але на селі нікого було й полюбити. Вона бачила тільки селян, часом бачила на коні старого кавалера посесора та двох його економів, негарних, кирпатих, зо-стрічалась у псаломщика з волосними писарцями, надто простими паничами селянами, нечепурно убраними й невченими. Незабаром вона й сама незчулась, як примітила, що псаломщик найкращий між ними й найприємніший для неї чоловік, та ще й його карі гарненькі очі були схожі на блискучі карі очі красуня Гриня, котрі вперше на селі розбуркали в неї серце серед цвіту вишневих садків та зелених берегів Кам'янки, неначе оповитих зеленими луками, вербами та осокорами.
На другий день була надворі година. Було ясно, тепло. День був так само сонячний. Навкруги вигону аж лящали соловейки в садках та вербах ляскучим щебетанням. Зозулі знов кували десь за ставком, неначе згукувались з соловейками, десь заблудившись у вербах. Уся околиця ніби співала, аж лящала, навівала поезію; уся природа, пишна й зелена, дратувала мрії в молодої дівчини. Уся ця краса весни манила її в ті садки, та луги, та зелені луки. Вона не всиділа в тихому покоїку, вхопила зонтик, накинула капелюш і знов пішла на прогу-ляння через греблю в сукупні городи, де вчора неначе з листу та цвіту виникла її мрія, втілена в красуня Гриня, простого селянина — ніби од якоїсь помилки природи. Вона знов пішла стежкою, сховалась у білій гущавині вишень та черешень, все чогось ждала, ніби когось сподівалась, когось шукала. Але день був робочий. По стежці ніхто не зострічався з нею; тільки часом молодиці та дівчата переходили їй стежку, йдучи в берег з відрами по воду.
А навкруги неї все зеленіло. На диких грушах вже розпукувались пуп'янки, неначе біліли лапки. Вода в Кам'янці та ставку лисніла. На воді сновигали гуси та качки, голосно гегали, кахкали, ніби на радощах аж кричали од щастя. А соловейки безперестанку лящали, неначе дружки на весіллі.
Настя одійшла од стежки ік берегу, сіла на зеленому горбу над річкою, скинула капелюш і кинула на траву, дивилась на заріччя, на городи та на білі хатки на спадистому заріччі, де манячіли в дворах люде та воли. Вона задумалась. Але трохи згодом вона зирнула на зелену ніби гальовину понад берегом. З садка вийшов якийсь пан, а поруч з ним ішов чоловік з чималим завинінням у руках.
"Певно, пан писар іде з кимсь. Та й негарний же та недоладний отой писар! Ще, може, й сяде отут попліч зо мною та заведе якісь теревені, не дасть мені гаразд намилуваться виглядом на заріччя",— подумала Настя, придивляючись до людей, котрі помаленьку наближались до неї длявою, лінивою ходою, розмовляючи на ході та махаючи руками.
Одже ж це Лука Корнійович в капелюсі. Де ж це він узявся?
— Це ви? — гукнув здалекй псаломщик.— Якби це було смерком, то я подумав би, що русалка вийшла з води та сіла на бережку на спочинок.
— Та це ж я, давня ваша знайома русалка з школи, а не з річки,— обізвалась Настя й несамохіть задивилась на Луку Корнійовича. Він з погляду чогось пригадав їй очі красуня Гриня.
— От ви вже ніби й на дачі. Правда, гарна в нас дача? Кращої трудно пошукать,— сказав Лука Корнійович і осміхнувся червоними, ніби малиновими устами, аж довгі русі вуса заворушились.
— Що то в вас, Петре, завинуте в хустку? Я бачу неначе чорне покривало ото висунулось з хустки? — спитала Настя в церковного сторожа.
— Та це ми вертаємось з похорону навпростець од кладовища через огороди,— обізвався Петро.
— А де ж о. Мойсей дівся? — спитала Настя.
— Батюшку взяв коло кладовища посесор, що катав бідкою з поля проз кладовище, а ми оце піхотари додому навпростець,— одказав Лука Корнійович.
— Який недобрий знак для мене. Серед такої веселої місцини на тобі несподівано,,, чорний покрівець... ще й запахло ладаном та похороном. Це поганий знак задля мене,— якось з смутком промовила Настя.