— А що ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє дiло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону i скiнчати; вже й нерано.
Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грiшне Солошине тiло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стiл, страви ж було усякої наварено, була ж i горiлка, була й варена. Таки нiчого сказати: було дiло з порядком.
Чи спiвали дружечки, чи не спiвали, чи танцювали парубки з дiвчатами, чи не танцювали, а мерщiй подiлили коровай та й положили молодих спати... Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м'якесеньких подушечках спав би вiн з панною хорунжiвною, i усе... i теє... а тут довелось лягати на своїй паничiвськiй перинi, та ще з коростявою Солохою... Та ще на ту бiду, збираючись на паннi Йосиповнi женитись, Пазьку, таки наньмич-ку свою, що йому усегда пiсля обiд у головцi ськала, вiдпустив до пана писаря до того ж дiла. А сидячи на посадi з своєю Солохою, як вздрiв Пазьку, що прийшла на весiлля дивитися, так... аж оскома його узяла...
Ну, сяк-так переночували. Яка не була Солоха, а прийшлось тiй, що замiсть матерi, по закону хомут надiвати, як водиться часом по весiллям у городi...
Ще дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибiг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючцi запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина... i коням чуби, i музицi i руки, i скрипку, i чуб, i уси червоними лентами поперев'язували; i покривали молодих у церквi. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч i є стьожка, є й хустка, та ба! не вивезло. Повiв Солоху покривати дружко... на смiття, по закону. Лихо нашому пановi Забрьосi та й годi!!!
Зiбралися люди, лагодяться калач роздiляти, змовляються, чим пана Забрьоху дарувати: "Сякий-такий, а вiн є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не вiдбудеш; а коли не так, то вiн таки своє коли-небудь вiддячить". От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, i вже пан Пiстряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записувати на стiнi, хто що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує... аж ось i вбiг козак iз Чернiгова i зараз подав письмо до пана сотника вiд самiсiнького пана полковника чернiговського.
Надувсь наш пан Забрьоха, мов iндик, i став шикати, щоб усi заморчали, i каже: "Цитьте лишень, мовчiть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, менi нiколи; я теперечки на посадi сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милостi? Та голоснiш читай!"
Поки пан Пiстряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нiчого; як же став по верхам читати, так ну!-фiть! фiть!.. та й тiльки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника чернiговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернiгов, як йому було писано, а замiсть того заполiскував у ставку, конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з пiвдесятка їх на смерть утопив; а далi, як вишукав промеж них вiдьму, та їй i пiддався, i чортяцi душу закрiпостив, та й лiтав у вирiй, мов той птах заморський, що усi люди бачили, i дивувались, i полякались, а деяким малим дiтям i переполох виливали, так-то добре кумандував пан сотник над своєю сотнею; так за те його з сотничества i змiнити...
Як се почув народ, так i вжахнулись, i стоять, роти пороззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся... i казати б то, i у горлi застряло, i поблiд, i посинiв, i зопинився, i сльози пустив. А Ригорович йому i каже: "От так же, пане сот... чи то пак вже, пане Микито! Так тобi i треба. Ти вже було дуже розiбрався, i вже й писаря не слухав, i мав умнiший його бути, та, бач, у вирiй лiтав, та сотничество i пролiтав. Се ж ще на першому листку так написано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усi, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому i на ралець з гостинцями iдiте".
Та й — перевернув папiр, уси розгладив, озирнув усiх, щоб дивилися на нього, i кахикнув тричi по-школярськи, i став читати... Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як вiн бажав i щиро надiявся, i з тим i Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотнi узяли судденка, Дем'яiа Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, i голову похилив, i довго думав, думав, далi пiдняв голову та й каже собi: — "Дарма! пiдiб'юсь пiд нового та й буду над ним орудувати. Недовго буде панувати. Пошию i сього у дурнi, його i замiнять, тогдi вже, певно, я буду. Оставайся ж, пане сот... чи то пак, пане Микито, з своєю Солохою, а я пiду до нового пана сотника, Дем'яна Омеляновича, i той подарунок, що лагодив тобi на весiлля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцi, за мною?"
-Я! я! я! я! — заревла громада i потягли з хати, незважаючи, що й чарки поналиванi i калач дружко покраяв. I що то сказати: усi, i дружко, i пiддружий, i бояри, i усi розiйшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нiкому було й страви їсти, що на обiд понаварювали.
Оттаке-то було весiлля у Микити Уласовича Забрьохи, що був колись у славному сотенному мiстечковi паном сотником!
XIV
Смутний i невеселий увiйшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрьохи пан конотопський писар, Прокiп Ригорович Дiстряк. Та, ввiшедши, так i поточився на лаву, схиливсь на стiл та й заголосив...
— Не задавай жалю, Ригорович! — каже йому Уласович. — Тут i так нудно на свiт дивцтись. Чого-бо ти виєш, неначе собака? Хiба чи не напала i на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?
— Бодай усi на свiтi i Солохи, i Пазьки, i Явдохи, усi, усi покоростявiли, то менi й байдуже. Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздраженiя!
— А менi що за нужда? — казав Микита, згадавши, як вiдiйшов вiд нього Пiстряк, почувши, що його змiнили, i не дав йому нiякої порадоньки, та ще й у вiчi насмiявся.