Посупившись, вернулась наньмичка у кiмнату та й сiла у куток, ворчачи: "Отто вже, мабуть, був у попа та, мабуть, там i обiдав; бо вже тi попiвни, хоч до кого, так пiдiб'ються". I усе, сидячи собi, знай коренила попiвен.
А Микита Уласович знай собi сидить i дума про своє. Аж ось... рип!.. хтось увiйшов у хату... Пан сотник зирк!.. аж то ввiйшов не хто, як наш Ригорович. Мабуть, вiдсердився? Нi, вiн не вiдсердився, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що тут буде... От, увiйшовши, та мовчки i став бiля дверей.
Не зрадувався ж i пан Уласович, як вздрiв щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собi: "От теперечки вже вiн не сердиться i дасть менi пораду у моїй бiдi". Так Ригорович-бо не туди гне: як став бiля дверей та i став, i мовчить собi, i нi пари з уст не пустить.
— Що скажеш, Ригоровичу? — питав писаря пан сотник, а той йому одвiт дає, не сходячи з мiсця:
— А що повелите, пане сотнику?
— Та ну собi у болото з своїм сотничеством! Хiба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник, а ти писар; а коли ми удвох у хатi, так ми собi брати. Сiдай же, будемо обiдати, — так казав Уласович.
— Дякую! Я вже обiдав. — Та й кивнув головою Ри-горович, сеє кажучи.
— Отто вже й бреше! — каже сотник. — Так сiдай-таки, я обiдатиму, а ти пий дулiвку; що за мудра, торiшня, ще тiльки на сiм тижнi почали, так там така, що i п'єш — i хочеться.
— Iзпих тресугубую чашу бiдствiй, — сказав, здих— нувши, писар, — i вже не могу вмiстити болiє суєтливої дулiвки, де не когда обрящеться во устах моїх яко полинь.
— Та що бо ви, пане писарю, — став до нього сотник люб'язно говорити, — якого чорта i досi на мене адом дишете? За вiщо i про вiщо? I сам старий циган не розбере.
— Не лiпо єсть, пане сотнику, совокупляти фарао-ницькоє всевоїнство з нами, правовiрними. Тут i без цигана можна возгребiє сотворити. Єгда поднесоша менi тресугуботреклятую пинхву, убо что єсм пiсля сього? Аки конь і меск! Тьфу! паче i обаче!
— Та яка ж там, пане писарю, пинхва! От тiльки що ти не второпав тiєї проклятої хворостини...
— Да погибнеть она з шумом в пещi огнепалящiй! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумленiє, мовчанiє учинити i не при громадi, аки лев рикающе, вознепщевати на м'я, но особ мене появше, повiдати було менi iстину, да не возсмiються надо мною нашi козаки i рекуть нинi: "Писар наш суть дурень, не вмiв розiбрати, що хворостина суть удобосокрушаємая". Адже я вам добре ще в свiтлицi повiдав: п'ян бих i не iзтрезвихся єще во оноє урем'я; i аще руцi мої дрожаша, аки древесно листвiє, то якова бисть глава зо всiми помишленiї? Бисть як треволненноє море. Того для подобало було вам, пане сотнику, всп'ять зря, покрити прегрiшення брата вашого; сирiч устами ко вуху повiдати йому, а не во все козацькоє услишанiє.
— Отже, твоя правда, Ригоровичу; тепер я i сам бачу, що воно так є, — казав наш Уласович. А се було завсегда так: що що Пiстряк не здума, що не скаже, то вже пан сотник мерщiй i каже: "Так, так воно є". От як i тепер пiдтакнув i, дивлячись йому в вiчi, побачив, що се Ригоровичу — як по губам вареником з маслом; от i став смiлiш з ним розговорювати i зашучувати, i каже: — Сiдай же, приятелю; якого-бо ти чорта там бiля порога маячиш, як той цуцик на вiрьовцi? Iди ж, iди; сiдай бiля мене; я буду обiдати, а ти тягни дулiвку. Пазько! А внеси лишень повну носатку дулiвки! — Вийшла Пазька з кiмнати i, переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокiп Ригорович думав-думав, далi став по хатi ходити i спiва собi пiд нiс псальму: "Склонiтеся, вiки, со чоловiки"; а далi як бризне шапку об землю, як здихне, та й пiдiйшов до пана Уласовича i, закручуючи уси, став йому казати:
— Єй, iстинно, не лгу. I да пожреть меня общая матер наша земля на соньмищi, аще збрешу хоч пiвслова. На довлiєть нi єдиному начальнику угобзення творити своїй деснiй руцi, сирiч писарю; понеже i поєлику: усяк чоловiк iмать главу, глава iмать розум, розум iмать волю, а сiя рекомая воля повелiваєть i десницею, i шуйцею, i усяким членом. Но сiє суть приклад i сицевоє розумiнiє: чоловiк — Конотопська сотня; глава — пан сотник; розум во главi — аз, мiзерний писар; аз iмiю волю, сирiч дарованiє, написати бумагу, так що неглi i сам полковий писар утне подобную. Аще лi убо чоловiк не повинується главi, уне їй єсть... такожде i глава розуму; во оноє урем'я iмать битi см'ятенiє i содроганiє; тако i здi; аще сотня не iмать повинутися пану сотнику, а сей вопреки iмать творити менi хуждшему i, що паче усього, не прикривати його незнанiй, но еще i глумитися? Оле! пощо я й на свiтi пребиваю?
Та, наговоривши такого, сiв на лавку i рукою пiдперся та й журиться. А Микитi Уласовичу його i жалко стало i каже йому:
— Коли правду, братику, сказати, то я не второпав нiчогiсiнько, що отсе ти менi розказав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну i що воно менi зараз завадить, як хто з ним до мене пiдвернеться. Здiлай же дружбу, не сердься на мене, та з серця не говори менi з письма, а кажи просто. Тут i так, не тобi кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход iти. Ось давай про се толкуватись, що нам по тому лепорту робити...
— Чортзна-що ви говорите, — загомонiв писар на пана сотника, — чи подобаєть же от начальства до подчиненностi писати лепорт? Повелiнiє. Несметноє множество разiв казах вам, i се усе всує.
— Та усе ж то лепорт, не що бiльш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що ти кажеш, так я не вимовлю. Так кат їх бери з лепортами, а от давай тов-куватись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що робити?
— Гм, гм! — став кашляти Ригорович, як згадав, як вiн лiчив сотню. От i став пiд нього пiдкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому... Ну, та не будемо поперед розказувати, а слухатимемо, як там було; отже вiн i каже: — Що повелить пан сотник, маю невпустительно сполняти.
— Та здiлай милость, Ригоровичу, годi менi сього докладати! — казав пан сотник та й сiда за стiл, бо Пазька внесла обiдати i повну носатку дулiвки. — Сiдай, — каже, — зо мною; а коли не хоч обiдати, так тягни дулiвку та об дiлах менi не докучай.