— Ти ж утік з рідного світу, Кармоді! Ти це розумієш?
— Так, розумію.
— Назад немає вороття.
— Розумію також.
— Ти, мабуть, плекаєш надію в майбутніх світах натрапити на якусь розкішну утопію? — насмішкувато питав Виграш.
— Ні, не це.
— А що?
Кармоді похитав головою й нічого не відповів.
— Забудь про свої сподівання,— з гіркотою сказав Виграш.— Хижак уже наступає тобі на п'яти, і твоя смерть неминуча.
— Знаю,— сказав Кармоді, і дивовижний спокій огорнув його.— У думках про майбутнє я вже змирився з тим, що живим із цього Всесвіту не вийду.
— Це вже пусте,— сказав Виграш.— Ти однаково все втратив.
— Не згоден,— заперечив Кармоді.— Дозволь зауважити, що я ще живий.
— Але тільки на мить.
— Я завжди був живий тільки мить. І на більше не розраховував. Я помилявся, сподіваючись на більше, і ця помилка тяглася за мною у всіх імовірних та можливих світах.
— І що ж ти сподіваєшся від миті?
— Нічого,— сказав Кармоді. — І всього.
— Щось я перестав тебе розуміти,— сказав Виграш.— Ти ніби змінився, Кармоді. Що сталося?
— Дрібничка,— сказав йому Кармоді.— Я просто зрікся вічності, якої в мене ніколи не було. Я вийшов із тієї облудної гри, якою тішаться боги в своїх небесних балаганах. Мене вже не хвилює, в якому стручкові захована горошинка безсмертя. Воно мені не потрібне. Я маю свою мить, цього досить.
— Блаженний Кармоді! — промовив Виграш, не приховуючи сарказму.— Від смерті ти не далі як на волосинку! Що ж ти робитимеш зі своєю жалюгідною миттю?
— Проживу її,— відповів Кармоді.— Миті на те й існують.