Коли й сніданок, і сімейні молитви скінчилися, я попросив дозволу поговорити з дядечком про "стан моїх справ". Обличчя мого доброчинного родича підозріло видовжилось; а коли це прохання нарешті розчув мій дідусь (він був тугуватий на вухо) і виявив бажання бути присутнім при нашій розмові, я спостеріг, що осмута дядька Адама змінилась роздратуванням, хоч він і був дуже стриманий. Ми втрьох перейшли до сусідньої бібліотеки — досить похмурого приміщення для такої неприємної розмови.
Дід натоптав тютюном глиняну люльку і прилаштувався біля згаслого каміна; вікна позад нього були напіввідчинені, а штори напівопущені, хоча ранок був хмарний і прохолодний. Відразу впадало в око, що дід був як чужий у цій кімнаті; здавалося, що ця людина щойно потрапила в корабельну катастрофу.
Дядько Адам сів на своє місце за письмовим столом посеред кімнати.
Ряди цінних книжок зловісно дивилися на мене, і я чув, як у саду цвірінчать горобці, а одна з моїх двоюрідних сестер вже барабанить у вітальні на роялі і співає пісеньку деренчливим голосом.
Похмуро і по-хлоп'ячому втупившись очима в підлогу, намагаючись говорити якомога стисліше, я сповістив родичам про те, що заборгував Пінкертонові значну суму грошей, про те, що втратив будь-яку надію заробляти на прожиток ліпленням. Насамкінець я сказав, що перш ніж просити грошей в сторонньої людини, я вирішив розповісти про свою скруту родичам.
— Дуже шкода, що ти не звернувся до мене раніше,— сказав дядечко Адам.— Насмілюсь запевнити, що це було б куди пристойніше.
— Яз вами згоден, дядечку Адам,— відповів я,— але зважте: я не знав, як ви сприймете моє прохання.
— Я не можу повернутися спиною до свого власного [72] племінника! — вигукнув він гаряче, але я вловив у його тоні скоріше роздратування, аніж родинне почуття.— Адже ти син моєї сестри! Як же мені не зрозуміти твоєї безвиході? Ввважаю, що допомогти своєму племінникові — мій обов'язок. Я промимрив:
— Дякую вам...
— Так-так...— перепинив дядечко Адам.— І я гадаю — це рука провидіння привела тебе сюди саме зараз. У фірмі, в якій я колись служив, відкрилась вакансія; т^пер її власники величають себе "Італійськими оптовиками". Тобі поталанило,— додав він, ледь усміхнувшись,— за моїх часів це були звичайнісінькі бакалійники. Я відрекомендую тебе завтра ж.
— Зачекайте хвилину, дядечку Адам,— сказав я.— Я ж прошу вас зовсім про інше. Я прошу вас повернути Пінкертонові, людині небагатій, мої борги. Я прошу допомогти мені розплутатися з цими боргами, а не влаштовувати за мене моє життя. :
— Якби я говорив різко, я нагадав би тобі, що прохачам вибирати не вільно,— заперечив дядько Адам.— Крім того, ти вже побачив, щоб виходить, коли ти сам влаштовуєш своє життя. Тепер ти повинен покластися на поради старших і — хоч би яка була твоя про них думка! — розумніших людей. Усі ті плани твого приятеля, про котрого я, до речі, нічого не знаю, і всю балаканину про перспективи, які відкриваються перед тобою на Далекому Заході, я не беру до уваги. Рушати через весь континент на полювання за дикими гусьми — навряд чи розумна річ. Зайнявши місце, яке я, на щастя, можу тобі запропонувати і яке не один забезпечений юнак посів би з великою радістю, ти будеш отримувати напочатку вісімнадцять шилінгів щотижня.
— Вісімнадцять шилінгів?! — вихопилось у мене.— Але ж мій бідний друг давав мені більше, нічого не отримуючи навзамін!
— Якщо не помиляюсь, саме цьому другові ти хотів би тепер повернути борг,— зауважив дядько з міною людини, що висуває невідпорний аргумент.
— А-адаме! — озвався раптом мій дідусь.
— Мені дуже прикро, що ви змушені слухати нашу розмову,— улесливо мовив дядечко Адам, повертаючись до муляра,— але ж ви самі цього забажали.
— А-адаме! — повторив дідусь.
— Я вас слухаю, сер. [73]
Дідусь кілька разів мовчки пихнув люлькою, а потім сказав:
— На тебе дивитися гидко, Адаме! Дядько вочевидь образився.
— Дуже прикро, що ви так вважаєте,— відповів він.— І ще прикріше тому, що ви визнали за можливе висловитись так у присутності третьої особи.
— Воно-то так, Адаме,— сухо сказав старий Лауден,— але мене це не турбує. Ось що, хлопче,— повів він далі, звертаючись до мене.— Я твій дід — так чи ні? А цього А-а-адама ти не слухай. Я простежу, аби тебе не образили. Адже я багатий.
— Батьку,— сказав дядечко Адам,— я хотів би поговорити з тобою сам на сам.
Я підвівся.
— Сиди крячкою, де. сидів! — сердито вигукнув дід.— Якщо Адамові хочеться потеревенити, хай теревенить. Тут лише я маю капітал, і я примушу слухатись мене, хай йому біс!
Після такої грубуватої передмови у дядька Адама зникло бажання говорити. Дід двічі пропонував йому "вилити все, що у нього на душі", але дядько похмуро мовчав; як по правді, мені в ці хвилини було щиро його жаль.
— Ну, то слухай, синку моєї Дженні,— повернувся дід до мене.— Я маю намір поставити тебе на ноги. Твоя мама завжди була моєю улюбленицею, а з Адамом я ніколи не мирився. Та ти й сам гарний хлопець і маєш лій у голові. Ти ж природжений муляр, ще й у Франції побував, а там, чув я, знаються на тиньку. Справжній тиньк — грандіозна річ, особливо для стелі! А як він прикрашає весь дім! Либонь, в усій Шотландії нема будівельника, котрий пускав би його в хід частіше, ніж я. Тож ось що хочу я тобі сказати: якщо з моїм капіталом ти продовжиш моє ремесло, то станеш багатшим за мене. Адже ти успадкуєш свою частку після моєї смерті. Ну, а якщо ця частка потрібна тобі зараз, тоді ти по справедливості отримаєш трохи менше.
Дядько Адам відкашлявся.
— Це дуже щедро, батьку,— сказав він,— і Лауден, звісно, це розуміє. Дуже щедро і, як ви сказали, по справедливості; проте, з вашого дозволу, чи не краще було б оформити це документально?
І тут старого муляра прорвало. Він повернувся до свого нащадка, його нижня губа по-мавпячому відвисла. Кілька [74] хвилин він вороже дивився на сина, а потім вигукнув:
— Поклич Грегга!
Ці слова явно вплинули на дядька.
— Він, мабуть, пішов до контори,— пробурмотів він, затинаючись.
— Поклич Грегга! — знову мовив дід.
— Я ж вам кажу, що він пішов до контори.
— А я тобі кажу, що він, як завжди, курить у саду! — відрубав старий. ч