— Я хотів, щоб ти побував тут,— сказав дід.— Поглянь на цей камінь. "Евфімія Росе" — це була моя хазяйка, твоя бабуся... А бодай тобі! Переплутав — вона була моєю першою дружиною, дітей у нас не було. А ось і твоя бабуся: "Мері Маррей, народилася в 1819 році, померла в 1850". Так, це вона — гарна, спокійна, лагідна була, що там не кажи. "Александер Лауден, народився в 1792 році, помер..." — тут вільне місце, це вже про мене. Це ж мене звуть Александером. Коли я був хлопцем, мене називали Екі. Гай-гай, Екі, яким же ти став старезним дідуганом!
Незабаром я ще раз відвідав цвинтар — в рідному Мас-кегоні, над яким уже височіла баня нового капітолію, вдягненого в риштування. Я приїхав під вечір, коли саме мрячив дощ. Прямуючи широкими вулицями, назви яких були мені незнайомі, вулицями, де повз мене з дзвоном проїздили конки, де над головою перепліталися десятки телеграфних і телефонних дротів, а обабіч здіймалось громаддя потворних, то яскравих, то похмурих будівель,— я з тугою згадував вулицю Расіна, і навіть думка про візницький шинок викликала на очах сльози. За час моєї відсутності цей одноманітно-нудний Вавілон так швидко розрісся (сказати б — роздувся), що я не раз питав у перехожих дорогу. Навіть цвинтар був новий. Проте смерть, як і скрізь, не дрімала, могил було вже багато, і я петляв під дощем поміж розкішних склепів мільйонерів та скромних чорних хрестів робітників-емігрантів з Угорщини, аж поки випадково — а може, інстинктивно — натрапив на місце останнього спочинку мого батька. Надгробок був поставлений, як я вже знав, "відданими друзями". Тепер я мав уявлення про їхній художній смак, і, здогадуючись, якими можуть бути їхні літературні уподобання, остерігся підійти ближче й прочитати напис. [78]
Але ім'я було викарбуване великими літерами: "Деймс К. Додд". "Дивна річ — ім'я,— подумав я,— воно супроводить людину все її життя, а потім її переживає". І тут з гіркою усмішкою пригадав я раптом, що ніколи не знав — і вже ніколи не узнаю,— яке ім'я ховається за оцим "К". Кінг, Штлер, Кей, Кайзер...— перебирав я різні імена і врешті, переінакшивши Дональда в безглуздого Кональда, ледве не засміявся вголос. Ніколи ще я так пустотливо не дитинився — бо, мабуть, ніколи ще не був так глибоко зворушений (хоча всі мої почуття, здавалось, омертвіли).
Але після того, як мої нерви підкинули мені такий недоречний жарт, я відчув щире каяття і поквапився піти з кладовища.
Не менш сумними були й усі інші мої враження від Маскегону, де я пробув, проте, ще кілька днів, навідуючи батькових друзів і знайомих. Саме з шанобливості до нього я й затримався в місті і міг би позбавити себе цього випробування, бо батька тут уже всі забули. Щоправда, заради нього мене приймали привітно, а заради мене деякий час підтримували вимушену розмову про чесноти небіжчика. Знайомі згадували його ділові здібності, його щедрі внески на громадські потреби, та варто було мені відійти, як вони миттю про нього забували. Мій батько любив мене, а я покинув його в самотині, і він жив і помер серед байдужих до нього людей; повернувшись, я знайшов лише його могилу; він помер, і його поховали й забули.
Моє безплідне каяття привело мене до висновку: є лише одна людина, яка ще любить мене,— Пінкертон. І не треба мені робити двічі одну й ту ж помилку.
В Маскегоні я затримався десь на тиждень, не сповістивши про це мбто друга. І ось, коли я пересів в Каунсіл-Блаффсі на інший поїзд, до вагона увійшов посильний з телеграмою в руці й запитав, чи нема серед пасажирів "Лондона Додда". Вирішивши, що імена майже збігаються, я пред'явив своє право на телеграму. Вона була під Пінкертона: "Якого числа ти прибуваєш? Надзвичайно важливо". Я надіслав йому відповідь, вказавши день і час, і в Огдені отримав нову телеграму: "Прекрасно. Відчуваю невимовну полегкість. Зустріну тебе в Сакраменто". В Парижі я придумав Пінкертонові прізвисько — в гіркі хвилини я називав його "Непогамовним", і саме це слово й прошепотіли тепер мої губи. Яку авантюру затіяв він цього разу? Яку нову чашу випробувань піднесе [80] добрий монстр своєму Франкенштейнові? В який новий лабіринт подій потраплю я, опинившись на тихоокеанському узбережжі? Я безмежно довіряв Пінкертонові і водночас — не довіряв йому. Я знав, що його заміри завжди доброчесні, але я був певен, що він вчинить (з моєї точки зору) обов'язково не те, що треба.
Гадаю, саме ці передчуття додали похмурих тонів і без того понурим краєвидам за вікном вагона. Непривітні простори Небраски, Вайомінгу, Юти, Невади ніби хотіли відштовхнути мене назад, на мою другу батьківщину, в Латинський квартал. Та коли скелясті гори залишилися позаду і поїзд, що так довго чахкав на крутих підйомах, покотився вниз по схилу; коли я побачив квітучі землі, що привільно розляглися від лісів та блакитних гір до самого океану, побачив неозорі хвилі кукурудзяних полів, гаїв, що ледь колихались під літнім вітерцем, сільських хлопчаків, які на станціях заносили до вагонів інжир і персики; коли й самі чорношкірі офіціанти та провідники помітно пожвавішали,— на душі в мене відразу стало легко. Турботи спали з моїх пліч, і коли в натовпі зустрічаючих на пероні в Сакраменто я розгледів свого Пінкертона, я забув про все, я кричав і махав йому, аж поки вхопив обіруч його руку — правицю свого найвірнішого друга.
— Лаудене! — вигукнув Пінкертон.— Як я скучив за тобою, старий! Ти прибув саме в пору. Тебе тут знають і ждуть. Я вже влаштував тобі рекламу, і завтра ввечері ти читатимеш лекцію "Життя паризького студента: заняття і розваги". Тисяча двісті квитків продано! Еге, таж ти зовсім схуд! Ану ковтни,— і він видобув пляшку з вельми дивною етикеткою: "Пінкертонівський коньяк Золотого Штату, тринадцять зірочок, ліцензійний".
— О боже! — вигукнув я, кліпаючими кашляючи після першого ж ковтка тієї вогненної рідини.— А що означає "ліцензійний" ?
— Лаудене, невже ти не знаєш? — вигукнув Пінкертон.— Це ж відомий і прегарний вислів, його можна бачити на будь-якому старовинному шинку при дорогах в Англії.
— Але ж там слово це означає зовсім інше, воно стосується того закладу, а не напоїв, що в ньому продаються.