Працював Григорій за невеличким хитким столиком у спальні. Тут-таки висів портрет М. Шолохова за робочим столом і з ручкою в пальцях. Якось, помітивши, що я розглядаю портрет, Григорій сказав: "О, то мудрий вьошенець. Великий знавець свого народу".
Мова перекладу в багатьох місцях не задовольняла Григорія, і він працював над ним з ранку до вечора, переробляючи заново цілі сторінки, шукаючи відповідники до окремих слів та ідіом, і гукав мені з спальні на кухню, щоб шукав і я. Але частіше обходився сам, або за допомогою словників, або пригадував прозові чи поетичні тексти з російської класики, яких знав напам'ять чимало.
Опівдні ми сідали снідати й обідати заразом, і Григорій на всі боки вихваляв мої кулінарські здібності, обіймав за плечі й ніжно вмовляв кинути філологію та перейти на шеф-кухарі... Або обіцяв лагідненько:
"Я тобі, братику, за такий смачний обід завтра кльош так напрасую, що як муха вдариться з льоту об складку, то й голову розсіче. Ось побачиш!"
До речі, кинути філологію він радив мені не тільки жартома, а й цілком серйозно кілька разів. "Чого б тобі не стати істориком або лікарем? Прекрасна професія — лікар". Це слово — лікар — вимовлялося з якоюсь особливо благородною інтонацією. Він і сам непогано знався на медицині, міг вести цілком професійну розмову з лікарями, і один з них, наш земляк, шилівець, якось запитав у нього здивовано: "Звідки в літератора таке знання медицини?!" Теорія і п р а к т и к а — великеє діло" — напівжартома, але з сумом в очах сказав Григорій. Адже він вилежав у госпіталях не місяць і не два...
По обіді ми йшли на прогулянку — або до саду шукати опалі пізні яблука в листі під снігом, або в старий чудовий парк недалеко від будиночка (Григорій казав, що в тому парку народився не один розділ "Виру"), або на леваду, до Бугу, який чорнів згори звивистою смугою — ще не замерз. Та найлюбішими нам були вечори, коли ми гомоніли в мансарді, не вмикаючи світла, притулившись спинами до теплого кахляного комина, в якому затишно, по-сільському, потріскували дрова, а по стінах шастали червоні відблиски од полум'я.
А, бувало, Григорій раптом запропонує весело: — Знаєш що, давай проведемо збори з Кольвахом! Ти — Кольвах, я — представник. І починалося.
Я йшов до дверей, підпирав плечем одвірок, розстібав рукави сорочки й зашиляв у них руки, мовби вони мерзнуть — так дід Кольвах завжди слухав збори в колгоспній конторі. А Григорій клав на стіл стос книжок, хапався за нього з обох боків, як за трибуну, і урочисто прорікав:
"Дорогі товариші! Наш робочий клас і трудова інтелігенція з величезним ентузіазмом"...
Далі йшла імпровізована промова. Мені, "Кольвахові", слід було слухати її, дивлячись у підлогу, покивувати головою і весь час мудрацько посміхатися самому собі.
"А у нас що? — розпалювався "доповідач".— А у нас ні одного справного воза, двигун і досі в МТС на ремонті, у молотарці пурхають горобці, як у драній клуні, понімаєш, а на молочарці систематично крадеться обрат, замість того, щоб іти в корито свиням!.." — У конторі гнітюча тиша, всі слухають похнюпивши голови, і раптом, коли доповідач зробить паузу, "Кольвах" од дверей, не піднімаючи голови й не виймаючи рук із рукавів, спитає:
"От ви, товаришок, сказали: робочий клас, трудова інтелігенція... А хто ж ми такі?"
Тут доповідач мусить якийсь час ошелешено дивитися на "Кольваха" — у Григорія це виходило неповторно: опуклі очі його нерухомо втуплювалися в "старого" і пронизували його наскрізь довго, довго — і нарешті повільно так, з наголосом:
"А ви, дєдушка,— селяни!"
"А-а... селяни, та й годі... — якомога скептичніше казав "Кольвах", кивав головою і мудрацько посміхався сам собі, не одриваючи очей од підлоги.— Чуєш, селяни... Так-так..."
Потім ми мінялися ролями. Причому роль Кольваха залишалася такою ж, а доповідь повторювати заборонялося: імпровізуй!..
В один з таких вечорів я й наважився сказати Григорієві, що хотів би прочитати йому своє оповідання. Я знав, що він не охочий вести вузько-літературні, професійні розмови, принаймні зі мною, і не раз казав: "Сам, сам докопуйся до свого джерела. Творчість діло таке: тут ніхто нікого не навчить. Флобер учив Мопассана? Ні й ні! Він тільки підтримував у ньому бажання писати і то досить скептично. Так що — сам пнися. Тобі ж на користь буде".
Крім того, мені не забулася одна прикра розмова, що пригнічує мене й досі — така безтактна вона була з мого боку.
Сталося це в Шилівці, невдовзі після того, як журнал "Жовтень" опублікував першу частину "Виру". Григорій приїхав до мами на відпочинок, я — на канікули. В перший же день ми зустрілися смерком на мосту, по дорозі один до одного. Йому, звісно, хотілося почути моє, бодай незріле, слово про роман, і він по якомусь часі спитав:
"Як тобі мій "Вир"?"
Я похвалив — і похвалив щиро, але вийшло це в мене мимохідь, біжка, як щось саме собою зрозуміле. Так лоша тицьнеться губами в шию лошиці-мами і знову вскоки та вбрики по лугу... За хвилину я вже виповідав йому своє захоплення Ремарком, якого саме прочитав: здається, то була "Тріумфальна арка". А на додачу ще й вигукнув: "Отак треба писати!"
"Всім?" — байдужим голосом глухо спитав Григорій.
"Всім! — сказав я гаряче,— Особливо українцям, бо в нас не пишуть, а розмальовують. А де психологізм? Де інтелект?"
Григорій довго мовчав, так довго, що я встиг обидитися на ту його мовчанку й хотів уже "гордо піти", як він сказав:
"Ремарка я теж читав, і шаную його... Може, комусь (він так добре натис на "комусь") навіть хотілося б полоскотати нерви інтелігентній публіці, дати її інтелекту калорійну поживу... — Тут він зробив довгу паузу.— Тільки хто ж буде писати для оцих людей? — і кивнув на село.— Для них і про них. Ремарк?"
Того вечора ми ще довго ходили селом, розмовляли про всяку всячину, але по його голосу, інтонаціях, дещо холоднуватих, відчужених, я зрозумів, що зробив дурницю...
На мою пропозицію прочитати оповідання Григорій невдоволено, як мені здалося, глянув скоса своїми чорними, як графіт, зіницями й сказав:
— Якщо ти вважаєш, що воно вдалося, давай, а якщо ні — переробляй, доки вдасться, або кинь і заходжуйся коло іншого. Напівфабрикатів не читай.