— Звичайно, все мусить бути гаразд, Борисе, навіть якщо Пет-Пет виявиться не таким розсудливим, як тобі здається.
"У невідоме
ніч веде 'мене кудись
по золотий горіх"
— Йди, хлопче, додому, — каже Борис Дембіць-кий, наш механік.
— Йди, хлопче, додому, — каже Старий. Він подивився знову на мою руку.
— Чого ж ти її у вогонь пхав, — каже він.
— Я не в огонь, я мусив просто витягнути звідти ту дурну банку, ще трохи — загорілась би, то вже мусили б кликати пожежників, обійшлося без пожежників, самі згасили, не так дуже й горіло, шкода Степана Головченка, якщо йому лице понівечило, такий гарний хлопець, я думаю — його малювати легко, бо дуже гарний, тому й легко, але малювати усе важко, жаль, що я не намалював його перше, не встиг, а тепер... Ми так багато не встигаємо, — кажу я.
— Намалюєш тепер. Усе в тебе попереду, встигнеш, аби лиш мав з чим встигати, аби лиш знав, що хочеш встигнути.
— Ви так завжди говорите, Максиме Івановичу, ніби геть-чисто все знаєте. Я тепер не наздожену, розумієте, вже запізно... Ви з усім встигли?
— Не з усім. Не з усім. Але не одне й зробив. От тебе дечого навчив — й від тебе також навчився. А що, думаєш, жартую? Ні, не жартую, сину. Свого сина не маю, але от же ж ти є, й то вже добре.
— Ви як моя мама. З усього — радість. Свято з усього,— хочу я йому сказати, але не кажу. Старий розбинтовує мені руку, кладе на обпечену шкіру свою мазюку, густу, з неприємним запахом. Каже, що біль зніме й скоріше загоїться. Біль і справді наче відступає, хоч я знаю, що то не так, того не може бути, біль ніколи так відразу не відступає й не зникає.
Одного разу я взяв у чужому домі чужого годинника, поклав його собі в кишеню й з тим прийшов додому.
— Де ти взяв? — запитала мама.
— Подарували, — сказав я.
— Такого не дарують. Скажи правду, сину.
— Подарували, — упирався я.
— Битиму, — сказала мама. — Битиму, і ти все одно скажеш правду, бо буде боліти й ти боятимешся болю і скажеш правду, а я битиму доти, поки не скажеш. Але ти краще скажи так, не битий, не із страху, а тому, що шануєш мене й себе мусиш також шанувати.
— Взяв, — сказав я правду, і розповів, де взяв, і думав, що вже тепер мене поминула кара.
Мати не била. І батькові не сказала. Тільки після того не розмовляла зі мною довго — так, найпотрібніше скаже, а по-своєму, по-доброму — не розмовляла. Щоб я затямив — признання не завжди рятує від покарання. Це так можна вибрати для себе легеньку дорогу —' скоїти паскудство, розкаятись у ньому, признатись, у груди себе вдарити — та й уже й чекати за те прощення, відпущення усіх гріхів. Це вона мені потім пояснила. Пояснила, що правдою не можна користуватись як власним одягом.
— Іди додому, хлопче, ковтни гарячої кави й лягай спати, — каже Старий.
А я не хочу додому. Не маю кому показати свою обпечену руку. Не маю кому сказати:
"Чого ти так налякалась, таж то дурне, вічно ти до мене, як до дитини, ну, ну, дай уже спокій, чого ти так розжалілася наді мною".
Ще іншого разу я потрапив у компанію старших хлопців, було мені тоді чотирнадцять, не більше, — хлопці пили вино, відзначали чийсь день народження, дали й мені, я йшов додому перевальцем, світ коливався, перевертався з ніг на голову, мої черевики були важкі, ніби до кожного по одній гирі причепилось. "Що тобі?" — не зрозуміла спершу мати, а потому так глянула, що я й крізь туман у голові побачив той погляд, а вона нічого — лиш дивиться, та стягає з мене заяложене вбрання, та голову мою під холодну воду, і спати, до ліжка, я в ліжко впав, як у провалля, як з гори в густу, в'язку мряку.
Другого дня вона мене била. Тверезого, свіженького, перед самим сніданком била. І я навіть рукою не ворухнув, щоб оборонитись, хоч уже тоді був од неї чи не на голову вищий. І, мабуть, навіть дужчий.
Андріяна Сорохтей чомусь прийшла в цех. Нічна зміна — а вона чомусь прийшла. Уже тепер не розглядається, не мусить вдавати, що все гаразд, —■ тепер таки справді все гаразд, вона вже знає в цеху все незгірше від кожного з нас.
Вона підходить до мене й каже:
— Йдіть додому, Іване, як можна працювати з такою рукою?
— Та я й не працюю, — кажу я, — так, тільки час збавляю.
— Дома збавите його краще, — всміхається вона, людині стає світло від такої усмішки, досить побачити таку усмішку, і вже стає добре, ^вона всміхається не просто так, а душею вона всміхається, і тому — так добре. Зараз скажу, скажу їй про матір, розповім, якою вона була, моя мама, і скажу також, що багато чого не встиг, і тепер не можу того надолужити, нічим не допоможу, не наверну, — багато чого не встиг.
Коли ми жили на околиці, за старим мостом, у мене був велосипед, я брав велосипед і їхав далеко за місто, через старий міст переїздив, він торохтів під колесами, здригався, а я їхав далі, аж у поле.
На рамі сиділа дівчинка, звалася вона Христинкою, а що в дитинстві зовсім не вміла вимовляти свого імені й називала себе Інькою, то так і досі її дражнили. Іньчине волосся вітер кидав мені в лице, воно лоскотало щоки й губи, і від цього хотілося їхати хтозна-куди, хтозна-як швидко.
Чому я не говорю нічого? Мовчу і не говорю нічого Андрія-ні, а вона так дивиться, наче справді знає, що можу їй багато чого оповісти про себе, наче хоче запитати. "Що з тобою, Іване? Чому ти такий дивний сьогодні?" — але вона не питає, і я також мовчу, нічого не кажу їй.
Старий питав мене, чи був я у Наді Веселовської, чи бачив її й пояснив їй усе, чи ні? "Не був", — сказав я, і коли я так казав, то ще не знав, що можна не встигнути зробити дечого, навіть того, що дуже хочеш, це Старий мене втішає, ніби, якщо життя попереду, то можна зробити геть-чисто все, він же й сам признався, що не завжди й не все, і може так трапитись, що життя мине, а я так нічого й не поясню Наді Веселовській, і буде вона пам'ятати, що її зйеважили, не зрозуміє напевно, що я думав тоді, коли малював її.
Час поїхати знову до Наді Веселовської. Тоді я не зважився зайти в її дім, бо ще не прийшов на те час, А зараз якраз пора їхати до Наді Веселовської, дарма що ніч, це не має ніякого значення, що ніч, зрештою, поки я туди доберусь, то вже світатиме, і буде саме добра пора, щоб поговорити з На-дею Веселовською.