Краще смерть, як неволя

Сторінка 12 з 13

Чайковський Андрій

Дозорці взяли носилки і понесли на стражницю. Директор аж пінився зі злості і, не кажучи вже ні слова, пішов до себе. Пастернак поцілив у дуже болюче місце.

— О! Хто таке видів? — воркотів Пастернак.— Скільки разів я говорив, щоб поставили в темниці пічку. Ні та й ні. Вугілля шкода! О! Аж треба було, щоб двоє нещасних бідаків повісилося, а цей захворів смертельно.

— Пастернак, а чому ви комісарові в'язниці цього не сказали?

— О! Не сказав! Говорив, та той комісар робить те, що директор скаже, а директорові вугілля шкода, бо директорова сестра не мала б чим палити... Го-го! Старого Пастернака не налякає... Візьміть, товариші, і покладіть на мою постіль, йому треба зимний рушник на голову покласти, бо до ранку задубіє...

Прийшов посланець і сказав, що доктор прийде аж завтра вранці.

— А що? Не говорив я? Хіба панам спішно, як хлоп умирає?

Старий приклав Степанові зимний рушник до голови і накрив його покривалом. Степан згодом став приходити до пам'яті. Він уже зрозумів, що лежить на стражниці, і почував себе безпечним.

— Розв'яжіть мені, пане, руки, що кістяк мені позав'язував...

— Який кістяк?

— А той, що повісився у темниці та й мене хотів повісити...

Пастернак розв'язав йому руки, з яких ще текла кров. Він поперев'язував їх шматками зі свого старого рушника.

Степана стало знову морозити. Старий прикрив його ще одним покривалом і сидів при ньому до ранку.

Степан був у гарячці до ранку, йому всячина привиджувалася.

На другий день пішов Пастернак до президента і розповів про все. Директора зараз усунули, а в темниці поставили пічку.

Степан перележав у в'язничім шпиталі два тижні. Вийшов звідтіль дуже обезсиленим...

IV.

Коли Степан вернувся з шпиталю, товариші помітили на його голові сиві волоски. Він дуже змінився і був сумним та мовчазним.

Ніхто не знав, яку страшну ніч пережив він у темниці, і всі були тої думки, що занедужав від простуди. Він ніколи про це не говорив, бо при згадці про ці страшні привиди його морозило. Через те він страшно боявся попасти в це пекло другий раз. А він мав ще п'ять разів перебути таке. Коли про це заговорив з Базильком, той потішив його, що під новим директором справа арештантів покращала, що тепер усюди порядок, а в темниці тепліше, чим в котрій іншій казні. Та це зовсім Степана не потішило, бо він був того певен, що не від холоду він занедужав, а від ду-

хів, які хотіли його повісити. Якби тепер туди пішов, коли він такий знесилений, то, певно, не був би в силі опертись та оборонитись. Тепер знов засіла йому в голову думка про втечу. Хай би хоч одну днину побачив те, до чого його серце рвалось, тоді, певно, видужав би і легше відбув решту кари.

Степан кілька разів заговорював до Базилька, чи він справді має намір тікати. Тепер йому довелось пересиджувати з Базильком щоднини, бо як рекон-валесцент 1 не ходив на роботу поза в'язничні мури.

Базилько не говорив нічого, а нарешті таки признався, що мусить тікати, бо шкода часу сидіти дарма в цій поганій дірі.

— А може б, я до тебе причепився, як будеш тікати? — спитав несміло Степан.

— Чоловіче, вибий собі з голови ту дурну думку. Нащо тобі тікати? Вже маєш за собою шість неділь, минеться і решта, а опісля, як будеш мати розум, то, певно, сюди більше не попадеш. Втеча для тебе не має найменшої вартості, бо тебе зараз по дорозі зловлять або дома за піччю.

— А чи за те, як хто тікає з в'язниці, є яка кара?

— Нема, хіба що дадуть йому піст, темницю, кайдани.

Степан цього налякався, а особливо темниці, з якої хотів утекти, і кайданів.

1 Той, що одужує.

Але вперта думка його не покидала і мучила його мозок, начеб яка недуга. Особливо коли вже видужав зовсім і став ходити на роботу, коли в погідну днину поглянув на сині гори, то його серце стискала невимовна туга за рідною стороною та за горами. Коли б бодай можна хоч щодня здалека на них подивитися, то може, полегшало б. А так сидіти все в казні, звідки заледве видно шматочок неба, страшно. За його підрахунком, за кілька днів мав іти знову до темниці, де його ждала невмолима смерть, і то через повішення.

"Не піду,— подумав собі,— аби-м мав здохнути в кайданах і з голоду". Причепився знов до Базилька.

— Товаришу, коли тікаєш?

— Можу хоч би й завтра.

— А грати?

— Мала дитина їх вийме.

— Як же ж це? — спитав Семен, а серце в нього забилось живіше.

— Я вже перепиляв. Попросив:

— Візьми й мене з собою.

— Хочеш? Як так дуже наважився, то можу тебе взяти. Але ми зараз за містом розстанемося, бо мені інша дорога, як тобі. Мені такий товариш, не з мого цеху, лише заважає...

— Хай буде й так. Мені хоч би одну днину на волі бути та й побачити все те, за чим так дуже банно. А так, то справді не витримаю і хіба справді повішуся. Краще смерть, як неволя...

— Тьфу, який ти нетерпеливий! Та що мені до того? Вільному воля...

— Ото ж бо і є, що нема в мене волі, і хочу її здобути хоч би ціною мого життя. Я хочу тікати. Поки по мене жандарм прийде, то минеться який тиждень. Опісля сховаюся в другому, третьому селі у знайомих. Опісля пересиджу в колибі або на полонині. А з весною помандрую до Відня до цісаря, впаду йому в ноги та просити буду, щоб подарував мені решту кари...

— Ох, який ти дурний! Всі ви дурні, що вірите у того цісаря, мов у якого бога. Подумай, що ти його обидив, і за те тебе його ревні прислужники покарали, а він про це нічого навіть не знає, а з тим помилуванням, то він також "невістен". 1 Письмо йде з одного суду до другого, і суди скажуть, чи можна прохання таке послати до цісаревої канцелярії та дописати на ньому: "можна". А як там немає, то звідти завертають, що цісар не помилував. Він навіть не знає і не буде знати, чи є на світі який Степан Шкребеняк. Отож як прийде твоє прохання з Відня сюди, то тут відпишуть, що такого тут нема, бо втік.

* Не знає

— Я служив у війську.

— Служив, бо мусив, то не є жодна заслуга; кажу тобі, що з цього помилування нічого не буде. І з твоєї втечі вийде таке, що будеш блукати, мов той травлений собаками заєць і не знайдеш спокою, поки сам не зголосишся і не відсидиш решти кари. Якби не мав жінки та дітей, то махнув би в Румунію, і там би тебе ніхто вже не відшукав. Ще раз кажу: сиди, не рипайся!