— Вільямсе, скажи, ти віриш, що я зможу це зробити, кинути все до біса? Я задумав написати колосальний роман.— Пол ударив Вільямса по руці, спершу легенько, але що далі розповідав про свій план, то сильніше бив.— Тобі подобається мій задум, Вільямсе?
Вільямс хотів відступити назад, але Пол міцно тримав його і далі бив по руці.
— Послухай, це ж буде здорово знову взятися за перо! Писати, мати вільний час, і до того ж скинути весь цей жир!
— Тільки не так, як це зробив син місіс Мірс.
— Він був дурень! — Пол і далі гатив Вільямса кулаком по руці. За всі роки їхнього приятелювання вони навіть не торкались один одного, але тепер Пол раз у раз хапав його, стискав і обіймав. Він торгав Вільямса за плече, ляскав по спині.
— А в провінції, клянусь богом, я матиму час подумати і скинути зайву вагу! Бо тут, у місті, ти ж знаєш, як ми проводимо уїк-енди! Розчавимо вдвох півпляшки або пляшку шотландського, та й усе. А виїхати за місто на уїк-енд важко: вуличний рух, тиснява. Ото ми й сидимо тут та цмулимо віскі. Але в провінції з цим буде покінчено. Вільямсе, я хочу, щоб ти прочитав мій рукопис.
— Ох, Поле, зачекай!
— Помовч, Хелін. Вільямс не буде проти, правда. Вільямсе?
"Я не буду проти,— подумав Вільямс,— але водночас мені страшно. Якби тільки я був певен, що десь у написаному відшукаю колишнього Пола — жвавого і розумного, розважливого й невимушеного, вибагливого в своїх уподобаннях, відвертого в критиці, досвідченого продюсера, а найдорожче за все — вірного друга, чоловіка, який був моїм богом упродовж багатьох років; і якби я знайшов того Пола в його рукописі, я прочитав би його, не відриваючись. Але я не певен цього, і мені не хотілось би побачити на папері теперішнього дивного Пола, нізащо не хотілося б! Поле,— подумав Вільямс,— о Поле, невже ти сам не знаєш, невже не розумієш, що ви з Хелін ніколи не виберетеся з міста, ніколи, ніколи?"
— Чорт! — загорлав Пол.— Як тобі сподобався Нью-Йорк, Вільямсе? Не сподобався, так? Нервозний, як ти колись висловився. Може, й так, але не більше, ніж Сіо-Сіті або Кіноше[1]. Просто тут зустрічаєш більше людей за коротший час. Ну, як воно, Вільямсе, опинитися на вершині слави, неждано-негадано стати таким відомим?
Тепер подружжя заторохтіло вдвох. П'яніючи, вони намагалися перекричати одне одного, і їхні голоси змішувалися, зливались у нескінченний потік нерозбірливого белькотіння.
— Вільямсе!..— вигукувала вона.
— Вільямсе!..— викрикував він.
— Ми їдемо...— запевняла, вона.
— Вільямсе, чорт би тебе вхопив, я люблю тебе! Ох, сучий сину, таж я ненавиджу тебе,— реготав Пол, б'ючи Вільямса по руці.— Де Том? Я пишаюся тобою, друзяко!
Квартира чорними крильми замиготіла перед очима Вільямса.
Побита рука вже не відчувала болю.
— Мені важко кинути роботу, моє місце не таке вже й погане...
Пол щосили вхопив Вільямса за сорочку, і ґудзики, не витримавши, повід літали. Здавалося, у нападі невгамовної енергії, Пол хоче побити приятеля. Його щелепи ворушилися, а віддих запітнив Вільямсові окуляри.
— Я пишаюсь тобою! Я люблю тебе! — Пол садонув Вільямса по руці, вдарив по плечі, рвонув за барки і ляснув по обличчю. Вільямсові окуляри злетіли з носа і, злегка цокнувши, вдарились об лінолеум.
— Господи, пробач, Вільямсе!
— Ет, не зважай на це,— Вільямс підняв окуляри. Праве скельце тріснуло і скидалось на павутину. Він глянув крізь нього на Пола, що стояв приголомшений, з винуватим виразом, ніби зловлений у тенета потрощеного скла. Вільямс не сказав ані слова.
— Поле, який ти ведмідь! — заверещала Хелін.
Задзеленчав телефон, і водночас по дзвонили в двері, і Пол став говорити про щось, і Хелін не вмовкала, і Том пішов кудись, і Вільямс виразно по думав: "Мене не нудить, мені не хочеться блювати, зовсім не хочеться, але я зараз піду у ванну і виблюю". Отож, не кажучи ані слова, крізь дзеленчання дзвоників, балаканину, лемент, слова вибачення та перебільшеної приязні він поминув те, що скидалося на галасливий натовп, спокійно замкнувся у ванній і, наче перед молитвою, упав навколішки над унітазом.
Вільямс тричі виблював. Тоді заплющив очі і відчув, як по щоках котяться сльози, але він не був певен, чи то він просто судомно хапає повітря чи плаче, чи то сльози болю чи суму, а може, то були й не сльози взагалі... Він почув, як вода змила білий фаянс, але все не підводився з колін, так ніби молився. З-за дверей загукали:
— З тобою все гаразд, Вільямсе? З тобою все о'кей?
Він понишпорив у нагрудній кишені піджака, витяг гаманця, заглянув у нього, побачив там зворотний квиток на поїзд, сховав гаманець назад у кишеню і притиснув його рукою. Тоді звівся на ноги, старанно витер губи і постояв якусь мить, дивлячись у дзеркало на дивного чоловіка в розбитих окулярах.
Він стояв перед дверима, готовий їх відчинити. Хитаючись, із заплющеними очима взявся за мідну ручку і відчув, що важить усього дев'яносто три фунти.
[1] Провінційні міста в штатах Айова та Вісконсін.