Еліту 17 року – а вона жила і в 18 і в 19, – сучасне покоління може найліпше уявити собі по тих політичних, а головне, культурних рештках і слідах її, що, на великий жаль, залишаються в нашій сучасності. Але й тут не поможуть ані внутрінаціональні псевдопартійні ненависті, ані скарги один на другого, ані механічна т. зв. політична боротьба русина з русином. Справа – значно глибша, що сягає расового коріння, національної біології і дідичності історичних хвороб.
Коли шукати універсальної форми, що окреслювала б істотний порок цієї еліти, то хіба найвлучнішою було ствердження в ній браку здібності до тривалого самостійного морального напруження, як і до всілякого довгого напруження взагалі. Цю недугу не можна класти виключно на рахунок вікової деморалізації в умовах імперії російського типу. Це гріх первородний або дуже давній.
Тим пояснюється перше... Але зацитуймо визнання одного визначного, в своїм часі, діяча, бо то документ, що звільняє від зайвих дискусій і говорить сам за себе.
"Події не застали нас свідомими своєї мети, членами української нації, а громадянами імперії українського походження. І тільки в ході подій помалу приходили ми до пізнання своїх власних цілей... Чолові діячі наші боялись навіть думати про самостійність... І все мріяли про спільний дах... На всяких з'їздах зацитькували самостійницькі голоси... Наші партії, всі до одної були копіями московських: есдеки малпували РСДРП, есери тільки з назви були українськими.., радикали-демократи, будучі есери, це були ті самі кадети, різнячись від останніх постулятом автономії. Ми поборювали царат, а не Росію. І такими нас застала в огні збуджена Україна." (Вол. Дорошенко "Ювілей української революції". "Дніпро", 1928 рік).
Наставлена на лінію найменшого опору, еліта ця уявляла собі це надто ідилічно і навіть не додумувалася сенсу правдивої ситуації, де жорстока національна боротьба, зручно маскована ворогом різними соціяльними чи "революційними" псевдонімами, набирала все більшого розмаху та напруження і от-от мала вибухнути у всій своїй неприховано-лютій національній голизні. Зв'язана тисячма нитками з безнаціональною імперською т. зв. інтелігенцією і вважаючи ту інтелігенцію за свого обов'язково "старшого" брата і природнього союзника, еліта 17 р. була майже цілком несвідома, що сталося і що має бути, і тому продовжувала мислити, власне кажучи, провінціональними, в ліпшім випадкові "провансальськими" категоріями, очікуючи все тієї "диригентської" палички з був. імперської столиці, на яку так гнівно скаржився ще в р. 1925-му Микола Хвильовий.
Що ж дивного, що, загіпнотизована тим диригентом, вона в тих гарячих часах відограла роль пасивного інструменту в руках ворожої пропаганди – спочатку червоної, згодом білої, але увесь час плинучої з одного і того ж північного джерела. Вона йшла не по самостійно, із власної національної ініціятиви витиченій лінії, лише по лінії, витиченій проводом імперської нації. І тому її політична чинність – чи "ліва" чи "права" – в найліпшім випадку була бігом на випередки, якого перебіг і вислід був визначений згори.
Як у всім і завжди, серед еліти тієї були винятки, тим більш яскраві, що нечисленні.
Вже не згадуючи про Миколу Міхновського, який намагався збудити чи прищепити цій еліті мілітарний інстинкт – то було голосом вопіючого в пустині... А згадаймо хоч такого Др. Луценка, який, з витривалістю Катона і ляконічністю Цезаря, вперто і систематично нагадував Центральній Раді імена історичних ворогів. Даремно. Строката збиранина тодішнього київського парламенту, де різні Рафеси і Пятакови займали надто почесне і занадто впливове місце, зі специфічною зручністю обертали виступи героїчного дідуся в жарт і прозивали його – це справжнє втілення історичної пам'яті – не інакше, як "українським Пурішкевичом", що, розуміється, не лише не викликало обурення у суголосних Рафесам рідних винниченок, а й збуджувало спільну з рафесами веселість у винниченкізованої більшості.
...І завжди згадується героїчна смерть лікаря Луценка, цього дивно-юного діда, смерть з рушницею, у вояцькій шинелі, рядовиком на фронті великого 19 року... Чи оцінять нащадки колись увесь трагізм цього самотнього, єдиного в своїм роді, героїзму!
Сьогоднішньому українцеві характер еліти 1917 р. видається чимсь незрозуміло-дивовижним. Українець з військовою логікою – не міг без обурення обсервувати зблизька представників тієї еліти вже й тоді, з болем усвідомлюючи собі, що, хоч не хоч, підпорядковується її політичному проводові. Ба, ще й сьогодні, згадуючи її сперед двадцятьох кілька літ, трудно стриматися і говорити про неї тоном історика.
На жаль, мусимо присвятити їй ще два слова.
Либонь з лона саме цієї еліти вийшло, безмежно-наївне на початку і таке зловісно-шкідливе пізніш, окреслення, як "українізація", цебто, українізація України – гасло, згодом використане ворогом всебічно і до кінця, зі всіма підступно-провокаційними можливостями, що їх давала така двозначна термінологія. В наївній свідомості того роду діячів ціла гігантична національно-державна проблематика нашої Батьківщини зводилася переважно до мовної, зглядно мовно-костюмової чи мовно-мундирної "українізації", яка мала б, розуміється, перебіг лагідно-провінціональний, борони Боже, далекий, не те, що від революції, чи, як тоді говорилося "авантур", а й розриву з "братнім" народом і "братньою" демократією. Все зводилося, фігурально кажучи, до: полтавського діялекту, вишиваної сорочки і українізованого Отче-наша. Але кожен прояв справжнього національного інстинкту, як Військові З'їзди, самочинне формування збройної сили, спонтанічне зродження Вільного Козацтва – поборювані були цією ж невинно-ідилічною елітою з енергією, якої інакше не можна назвати, як самоствердженно-малоросійською.
З цією суто українізаційною, мовно-мундирною поверховністю підходилося й до такого кардинального поняття, як поняття влади. Емоціональний сенс цього поняття, природа влади, її, сказати б, фізіологія, що так глибинно відчував ворог,-була для еліти 17 року порожнім звуком, а, що найбільше, – формально-правним, паперово-канцелярійним окресленням.