Коні жадібно втягали в ніздрі поранкове повітря. Форкали.
— Будуть нам раді, — зауважив Борис.
— Не знати хто: люди чи круки? — відповів Босаковський.
І дальше їхали, пильно розглядаючись навкруги. Цілі гайвороння
усякої породи летіли на південний схід. Ніби велетенські чорні хоругви маяли з вітрами. "Кра, кра, кра!" Казав би ти, що там десь далеко перед тобою правлять якісь великі похорони.
Борисові на цей вид серце стиснулося у грудях. Пригадав собі Марусю. Чи жива вона, небога, і яке її життя? Хотів поділитися своєю журбою з Босаковським, але побачив, що й він потопав у невеселих думках, і дав спокій.
Коло полудня зупинили коней. Пустили їх на пашу, а самі на пригірку сіли. Борис добув харчі, що їх дала їм на дорогу хазяйка, перекусили й випили по чарці. Босаковський сумно подивився на пляшку. "Мала, — промовив і похитав головою. — І не пив би я тієї браги, коли б не жура. А так вип'єш і забудеш про горе. А ти другої чарки не пий. Молодий, маєш ще час. Може знайдеш свою Марусю, заживете щасливо, а тоді й горілки не треба".
Випивши, закурили, але люльки набили не тютюном Босаковського, лиш Борисовим, бо Борис жартував, що тютюн Босаковського такий міцний, що його вороги на милю зачули б та й наскочили б на них. "Не обиджай мого тютюну, хлопче, — боронився Босаковський, — кращого і сам султан не курить".
— А невже ж султан курить?
— Питаєш? Ще й горілку дудлить, хоча пророк їм забороняє. Від нашого брата навчилися. Ще трохи і навчаться битися із собою, як ми... коли б скорше! — і сплюнув. — Кара Божа з отими бусурманами. Жити нам не дають. А це ж пособники наші. Пособлять і в заплату беруть ясир... І без них зле, і з ними ще поганіше.
— А пощо покійний гетьман кликав їх на підмогу? — спитав Борис.
— Пощо? Бо як свої непевні, то треба кликати чужих. І Виговський десять тисяч найманого війська тримає, щоб оборонитися від усяких Цицюр. Безталанний народ ми! Не знаю, чи є нещасливіший на світі.
І знову до пляшки заглянув.
— Дно видно. У найближчій коршмі треба буде купити. А з татарами, брате, то так. Як побачиш його, то бий, бо або ти, або він, tertium non datur1. Правду сказати, то я їх і дуже то й не боюся. Раз дві татарські голови від одного маху, як маківки, зшибнув. А все ж таки навіть я колись на рівного собі попасти не можу. І що тоді? Сам скажи, що тоді? Не хотів би я тебе сиротою залишити.
Борис не перебивав. Терпеливо слухав шляхтича-чванька.
— А куди ми тепер їдемо? — спитався.
— До Бихова ні, бо не гадаю, щоби Нечай з глуздів зсунувся і свою дружину в Бихові тримав, знаючи, що на нього вороги йдуть. А раз там нема Нечаїхи, то й твоєї Марусі нема що в тім городі шукати. На Білгород та на Білу Церкву звернемо, а звідти будемо пробиватися до Сміли й Чигирина.
— А проб’ємося?
1 третього не Дано (лат.)
— Як Бог позволить. Гроші ти маєш, а я розуму не піду позичати. От і тепер: бачиш отам село?
— Бачу.
— І мабуть, поїхав би туди?
— А чому б не їхати?
— Бо небезпечно. Воно в димах.
— Може діти, граючись, підпалили.
— Дурний ти. Тепер нема "може", ані "мабуть", а тепер є "так" або "ні". Тепер краще на хутір поступати, ніж у село.
— А на хуторі пси.
— Чоловіка ти бійся, сину, а не пса, — такі часи.
Понахвостували коні й поїхали полями й пустирями, здалеку
оминаючи села. Людей не стрічали, хіба дітвору, що пасла товар. Утікали перед вершниками, а як ті поїхали, то вигукували за ними:
— Козак — душа правдивая, сорочки не має, коли не п’є, то воші б’є, а все не гуляє.
— А щоби вони вас з вухами з’їли, засмітки погані! — побажав їм Босаковський. — Бач, як малеча знікчемніла. Виросло то без батьків, як пустоцвіт, і пошани для старших не має.
Попадалися й діти-прошаки. Бігли за кіньми, мало не чіплялися хвостів. А як Борис кинув якому гріш, то цей замість подяки кричав: "Козак, козак, та чупер не так", — коли не щось гірше.
— Ще ніколи чернь не виявляла такої люті до козаків, як тепер, — журився Босаковський. — Кожний чорняк хотів би бути козаком, а кожний козак шляхтичем. Хто ж тоді буде свині пасти?
З’їхали в ярок, щоб людям з очей зійти. Босаковський казав Борисові пістоль наготові тримати, а сам він більше на шаблю покладався, ніж на пістоль. Куля хибить, а шабля ні.
Їхали з півгодини, аж якогось діда стрінули. Драна свитина, торби наперехрест, з-під поли визирає бандура. Ще не дуже й старий, але на одно око не бачить.
— А звідкіля, діду, йдете? — гукнув Босаковський.
— Звідтіля, куди ви їдете.
— А ти куди?
— Перед людськими гріхами втікаю.
— А дуже там грішать?
— Кров по кістки.
— Розумію. А давно ти, діду, носиш свої торби?
Дід роззявив рота.
— Чому питаєте?
— Бо тобі не торби, а порошниці б носити. Ти такий дід, як я архиєрей.
— Тсс, брате, тсс! — зашипів старий.
Босаковський руку з коня до нього простягнув:
— З якого полку?
Старий назвав полк і сотню.
— Багато вас перебили?
— Десятків кілька залишилося. Розбрелись ми, як ті куріпки по полі. Я дідом пробиваюся, бандуристом.
— А грати вмієш?
— І думи співаю.
— Слухає народ?
— І хліба не жаліє, хоч хліб тепер дуже то дорогий у нас.
— Гарно! Нам якраз такого й подавай. Підемо самотреть?
— Двох їздців і один піший?
— Мій небіж тобі свого коня поки що відступить, а там купимо тобі. Злізай, Борисе, розпростай трохи ноги. Ти молодий, пройтися не завадить.
Дід нараз і на друге око прозрів і до якогось хутора попровадив.
4
Хутір у балці ховався, у гайку, так що здалеку не було й видно. Як ведмідь у гаврі сидів.
Що лиш, коли під’їхали ближче, то побачили рів, якого й найкращий скакун не перескочить, та ще й напущений водою, і частокіл дубовий з брамами, густо цвяхованими, й хату з дебелих брусів із віконницями товстими.
— Поки під’їхали, Босаковський повернувся до діда:
— А як тебе, братчику, звати?
— Антоном мене клич, а величай Помелом. А тебе?
— Босим.
— Босим?
— Краще Босим жити, ніж Босаковським гнити. Ось які тепер часи.
— Дійсно, погані часи, пане Босий.
— Погані, добродію Помело, погані.
— Одна потіха, що люди завжди на лихі часи нарікали.
— Мала потіха.
Дальші слова собаки заглушили. Побачивши чужих людей, такий вереск зняли, що просто пропадай!