— А така, що полковниці хочеться до Суботова, а дорога, як самі знаєте, непевна. Тож поможіть ви нам.
— Авжеж, що поможемо. Ми за покійного гетьмана дитину й крові дали б собі пустити, не то що! Кажи, полковнице, як і чим ми тобі можемо допомогти?
— Треба нам хоч трьох жвавих парубків, щоб дорогу до Малина знали, — відповів Босаковський, — маєте таких?
— Знайдуться.
— І щоб у разі потреби язика в губі, а шаблі в піхвах не забули.
— І такі є.
— В Малині маємо одне діло, не дуже то й безпечне, так тоді відважних хлопців вибирайте!
— І відважні знайдуться.
— Та щоб вірні були.
— Не обиджайте нас, пане. Щоби хто з нас полковницю Нечаїху зрадив, о, того бути не може! Невже ж ми дикуни, чи що?
Босаковський простягнув до них свою долоню, як лопату велику, лиш пощерблену трохи.
— Тож вип'ємо за згоду та за мир добрий, щоб наші люди не жерлися, як голодні собаки.
— Вип'ємо, щоб ми всі одностайно на ворога стали, так як колись було.
— Та ще, — докінчив Босаковський, — щоб ви мені тих кілька слів простили, які я вам у злості сказав.
— Прощаємо зі щирої душі, — відповіли. — Прощаємо, але й ви нам простіть, що ми вас так погано привітали.
Босаковський налив спорий михайлик старого хуторянського меду від Усті й подав найстаршому. Та цей не хотів пити.
— Хай вони пригублять — звернувся у бік Нечаїхи. — Я під їх батьком у кількох боях бився! Боже, що то за чоловік був, а що за проводир! Сама сила й розум. Уже такого другого в Україні не буде. Куди, куди!
— Не буде, — притакнув, зітхаючи другий.
— Ой, не буде! — доповів третій і почав проказувати думу про жовтоводську битву.
Помело бандуру добув, настроїв і став супроводжати.
Старечий голос зразу дрижав, мов птах крилами бив, зриваючись до лету. Але з кожною фразою могутнів, кріпшав, набирав сили, наче б пригадував собі, яким був давніше.
Помело зразу також несміливо пальцями по струнах водив, не знаючи голосу співака. Але за хвилину вони познайомилися, зрозуміли себе, і наче два добрі приятелі, мандрували в недавнє минуле, таке дороге для них і таке величне, хоч грізне і криваве.
Товариство сиділо, мов заворожене.
Молодь живим вікном обступила старих. Забулося, що перед хвилиною було. Пісня минулої слави чарівним омофором теперішнє лихо прикрила.
Ще кілька слів, ще кілька ударів по струнах, і тихо стало. Тільки чути було, як ліс тривожно шумів і як річка хвилями журилась.
— Гарно було! — зітхав, колихаючи головою, найстарший із селян. — Ще й як гарно було, хоч життя не раз висіло на волосочку. Та що нам життя! Більш разу не вмреш.. А тепер що?
— Колись ми, — нарікав другий, — слави лицарської добували, про наші діла сліпці пісень складали, а нині?
— Нині ми, як харцизи, з колами в ровах засідаємо.
— Ой, втяли нам крила, втяли! І самі не літають і нам не дають, мов задурманені, крутимося, не знаючи, що зі собою діяти.
— Що? Шукай собі як не глибокої води, то високої гіллі, бо навіть гідної рушниці не маєш, щоб по-козацьки вмерти.
Балакали. Видно було, що пісня їм до душі дібралась. Тому й нарікали на свою нікчемну долю.
Аж нараз найстарший з них гукнув:
— Тю на ваші дурні голови! Залишім жалі бабам, а самі до шабель! Чого ми тут досидимося, браття? Підем же з отсим товариством, друге таке не пригодиться скоро, а може й ніколи.
— Підемо! Та пособимо їм у доброму ділі.
— Не дамо Богданової доньки ворогам на поталу!
І трьох колишніх козаків зірвалося на рівні ноги, як три орли, що засиділися на скелях.
— І справді, чому б то нам не йти? Діти нам у колисках не плачуть, а жінок ніхто не вкраде, бо старі.
І, звертаючись до Босаковського, додали:
— Не дивись, що ми старі, зате від молодших певніші. Підемо!
15
Селяни дорогу знали, як свою власну кишеню.
Без їх проводу нелегко було б нашій валці перебратися крізь болота, розкислі в осінню негоду, крізь ріки, що порозливалися широко, та крізь ліси й хащі, по яких тільки вовки та лисиці безпечно й певно ходили.
Вони знали і кожний брід, кожну греблю, кожний дірявий місток. Знали також, до якої корчми можна на попас вступити, а яку треба здалеку оминати, бо там усякий непевний народ із корчмарем у спілці на подорожніх змовляються. Не один несвідомий того не тільки коней та грошей позбувся, а й життя утратив.
В тих воєнних неспокійних часах життя людини втратило свою колишню вартість, совість заглухла, ніхто ні людського, ні Божого суду не боявся. Кожний дивився тільки, щоб кінці у воду добре заховати та щоб його за руки не схопили.
Отож наші подорожні не раз і не два мали нагоду переконатися, що їхні нові товариші щиро їм сприяють і до їхнього діла ставляться, як до свого. Всі вони на Нечаїху, мов на святиню яку, дивилися і насправді не було нікого, хто крові своєї в її обороні пощадив би. Ніяк вони не могли погодитися з гадкою, що рідна дитина великого гетьмана, вихована в такому добрі, у таких достатках, тиняється тепер без даху над головою. Кожної хвилини раді були привезти її до Чигирина або до Суботова, бо уявляли собі, що там їй найбезпечніше було б. Це ж батьківщина Олени і не повинно б там бути ні однієї душі неприхильної до неї.
На Бориса гляділи зі співчуттям. Кожний пригадував собі і свої молоді літа, свою колишню любов, а що Маруся була донею відомого сотника Богатька, то ж її доля лежала кожному на серці.
— Але ж бо погуляємо собі, козаче, на твому весіллю! — казали до Бориса. — Вип'ємо, як уже давно не пили, бо гадаємо, що не пожалуєш червінців на весілля.
— Я і життя не пожалував би для неї, — відповів засумований Борис, стискаючи руків'я шаблюки. Знав, що без бою своєї дівчини не дістане.
Та найбільше прислужилися селяни тим, що знали чимало людей у тутешніх сторонах та й люди їх знали.
Таким чином, не треба було витрачати дорогого часу на довгі переговори з мешканцями тих сіл, куди доводилось проходити.
Була глуха осіння північ, без місяця і зір, як нараз іздалеку десь на виднокрузі замайоріло декілька світел.
— Малин! — шепнув Фтерапонт, торкаючи Босаковського ліктем.
Босаковський з-під лоба подивився на нього.
— А хоча і два Малини, то ти мені не оббивай боків.
— Я більше не буду.
— Пам'ятай! А далеко ще до цього Малина?