Після того як мисливці пронеслися мимо, до кардинала під'їхав вершник, що скоріше був глядачем, ніж співучасником цієї розваги, у супроводі кількох слуг. Він дуже здивувався, побачивши кардинала просто на землі, без коня й почту і в такому стані, який ясно свідчив, що за лихо його спіткало. Зіскочити з коня, запропонувати свою допомогу, наказати одному з слуг спішитися, віддати свого смирного коші кардиналові, висловити здивування з приводу звичаїв французького двора, які дозволяють залишати в такому скрутному становищі наймудрішого державного сановника, — все це було звичайною формою співчуття й чемності для графа де Кревкера, бо вершник, що допоміг кардиналові, був саме бургундський посол.
Він знайшов потерпілого міністра саме у відповідному настрої, щоб випробувати його вірність королю, піддавши тим спокусам, до яких кардинал був не байдужий. Уже вранці, як правильно підозрював проникливий Людовік, під час розмови між графом і кардиналом було сказано більше, ніж де Балю переповів своєму королю. Але хоча кардинал задоволено вислухав надзвичайно приємні відзиви герцога Бургундського про себе й свої таланти, передані йому Кревкером, і не без заздрості прислухався до похвал, з якими граф відгукувався про щедрість свого володаря і великі прибутки бенефіцій у Фландрії, він усе-таки кріпився до цього останнього випадку на полюванні, який глибоко образив його.
Тепер де Балю в лиху для себе годину вирішив довести Людовікові XI, що нема на світі небезпечнішого ворога, ніж ображений друг і повірник.
Але поки що він поквапливо попросив Кревкера залишити його, щоб їх не побачили разом, призначивши йому побачення в абатстві святого Мартіна в Турі, після вечерні. При цьому він сказав усе таким тоном, який упевнив бургундця, що його володар зробив таке придбання, на яке за інших, менш сприятливих умов навряд чи міг розраховувати.
Тим часом Людовік, який, хоч і був найтоншим дипломатом своєї епохи, але іноді, усупереч розсудливості, віддавався пристрастям, захопився і на цей раз і весело скакав, переслідуючи дикого кабана, полювання на якого досягло найцікавішого моменту. Трапилося так, що сікач (так за тих часів звали молодого дворічного звіра) перетяв дорогу тому кабану, за яким гналися, і збив із сліду не тільки більшість мисливців, але й собак (крім кількох найдосвідченіших). Король з радістю побачив, як Дюнуа й інші поїхали по неправильному сліду, і втішався таємною думкою про свою можливу перемогу над цим славним рицарем у мисливстві, бо на той час полювання вважали за таке саме доблесне заняття, як і війна. Людовік мав доброго коня і їхав за собаками не відстаючи. Отож коли великий кабан кинувся в якусь болотяну низину, готуючись до сутички, король опинився з ним віч-на-віч.
Людовік виявив усю відвагу й досвідченість старого мисливця. Зневажаючи небезпеку, він поскакав на страшну тварину, яка люто боронилася від собак, і ударив її своїм мисливським списом. Але кінь його, злякавшись, відсахнувся від кабана, і це послабило удар списа, який був не такий сильний, щоб убити або тяжко поранити тварину. Король ніяк не міг примусити коня знов атакувати кабана, йому довелося спішитися й самому піти на лютого звіра, тримаючи напоготові короткий, тонкий меч. Кабан одразу облишив собак, щоб кинутися на людину. Король, ставши в позицію, скерував меч так, щоб вразити кабана в горло чи груди під саму ключицю, коли звір з розгону всією своєю вагою наскочить на лезо меча. Але король посковзнувся на вогкій землі саме тоді, коли треба було зробити цей тонко розрахований і небезпечний маневр. Вістря меча наштовхнулось на щетину кабана і тільки злегка дряпнуло його плече, не завдавши звірові ніякої шкоди, а Людовік упав долілиць. Це падіння врятувало монарха, бо кабан теж промахнувся і, проскочивши мимо нього, лише розірвав своїми іклами короткий мисливський плащ короля, не зачепивши стегна. Але, коли з розгону пробігши трохи далі, кабан повернувся, щоб повторити свій напад на короля тоді, коли той підіймався, — життя Людовіка опинилося в серйозній небезпеці. У цей критичний момент наспів Квентін Дорвард, який відстав од інших, бо мав не дуже бистрого коня, але, на щастя, розпізнавши звук королівського рога, поїхав услід. Він підскакав до кабана і вдарив його своїм списом.
Король, схопившись на ноги, кинувся на допомогу Дорвардові й перерізав шию кабана своїм мечем. Не промовивши й слова до Квентіна, він зміряв тварину довжиною своєї ступні, потім витер піт на лобі й кров на руках, зняв мисливський капелюх, повісив його на кущ, побожно помолився фольговим образочкам, що були на капелюсі, і нарешті, подивившися на Дорварда, сказав йому:
— Так це ти, мій юний шотландцю? Ти добре почав свою мисливську науку, і дядько П'єр перед тобою в боргу: за ним частування, і на цей раз не менш багате, ніж тоді в заїзді "Флерделіс". Чому ж ти мовчиш? Чи, може, розгубив свою самовпевненість і запал при дворі, де інші набувають їх?
Квентін, один з найкмітливіших юнаків, що будь-коли дихали повітрям Шотландії, догадався, що з Людовіком, до якого він почував більше страху, ніж довір'я, не слід дозволяти собі ніяких фамільярностей, на які король немовби сам викликав його. Він відповів у небагатьох, старанно обміркованих словах, що коли б і насмілився звернутися до його величності, то лише а благанням вибачити йому зухвалість, з якою він поводився, коли ще не знав про високий сан свого співрозмовника.
— Тьху, хлопче, — сказав король. — Я давно забув про ту твою зухвалість і вибачаю тобі її за хоробрість і кмітливість. Мені сподобалось, як ти майже вгадав ремесло мого кума Трістана. Та й сам ледве не спробував його майстерності на своїй шиї, як мені казали. Раджу тобі стерегтися його. Він купець, що торгує надто грубими браслетами й тугим намистом. Допоможи мені сісти на коня; ти мені подобаєшся, і я бажаю тобі добра. Покладайся на мене і більше ні на кого, навіть на свого дядька або лорда Крофорда. Та не кажи нікому, що ти тут мені так своєчасно допоміг упоратися з кабаном, бо коли вихвалятимешся, що врятував короля, то ці хвастощі будуть тобі єдиною винагородою за твою послугу.