— А чи справді я там потрібен? — спитав синдик.
— Авжеж! Хто ж, як не ви, обстоюватиме права Льєжа, яки… І тепер загрожує більша небезпека, ніж будь-коли, — запевнив його ад'ютант.
— Досить, Петер! — зауважив начальник. — Отак ти завжди бурчиш, буркотун…
— Буркотун? Коли хто й буркотун, то тільки не я, — заперечив Петерхен. — Що до вподоби іншим, то до вподоби й мені. Я тільки не хочу, щоб у нас був королем Лелека замість короля Колоди, як у тій байці, яку нам читав причетник монастиря святого Ламберта з книги Езопа[203].
— Я не можу догадатися, на що ти натякаєш, Петерхен, — мовив синдик.
— Тоді я просто скажу вам, пане Павійон, що цей Вепр, чи Ведмідь, збирається влаштувати своє лігво в Шонвальді. І, безумовно, для нашого міста він буде далеко гіршим сусідом, ніж був старий епіскоп. Він приписує всю перемогу собі і тепер роздумує, як йому зватися надалі — герцогом чи епіскопом. Просто сором дивитися, як вони погано поводяться з старим.
— Я не дозволю їм цього, Петерхен, — із запалом відказав Павійон. — Мені може не подобатися митра, але не голова, на якій вона була. Нас тут десятеро проти одного в полі, Петерхен, і ми не дозволимо, щоб вони чинили таке.
— Авжеж, десятеро проти одного в полі, а тільки один проти одного в замку. Крім того, цей Ніккель Блок, різник, і весь набрід із передмість перекинулися на бік Гійома де ля Марка почасти тому, що він пригощав їх з пивних бочок і винних барил, а почасти через стару заздрість до нас, майстрів, ремісників, та наших привілеїв.
— Петер, — сказав Павійон, — ми зараз ідемо до міста. Я не хочу більше залишатися в Шонвальді.
— Але всі звідні мости в замку піднято, хазяїне, — зауважив Гейслер. — Ворота зачинено й замкнено, і, крім того, їх охороняють ландскнехти. Коли ми намагатимемося силою пробити собі шлях, ці хлопці добре намнуть нам боки, бо війна — їхнє ремесло, а ми б'ємося тільки на свята.
— Однак навіщо вони позамикали всі ворота? — спитав збентежений городянин. — Навіщо їм ув'язнювати чесних громадян?
— Цього я не можу сказати, — підпопіи Петер. — Є чутки, що якісь графині де Круп втекли під час штурму цього замку. Це дуже розгнівало Бородатого, і він так роздратувався й розлютився, що тепер топить свій гнів у вині.
Павійон кинув безнадійний погляд на Квентіна, не знаючи, очевидно, що вирішити. Дорвард, який не пропустив жодного слова з цієї розмови, котра його дуже збентежила, бачив, що все тепер залежало тільки від того, наскільки йому пощастить зберегти свою мужність і примусити Павійона не розгубитися. Він рішуче встряв у розмову, як людина, що має право голосу в цьому обговоренні:
— Пане Павійон, мені соромно, що ви вагаєтеся. Сміливо йдіть до Гійома де ля Марка і вимагайте від нього вільного виходу з цього замку для вас, вашого ад'ютанта, зброєносця й дочки. Він не має ніякого права тримати вас у полоні.
— Для мене й мого ад'ютанта, тобто для мене самого й Петера? Гаразд, а хто мій зброєносець?
— Та хоч би і я, — відповів безстрашний шотландець.
— Ви?.. — здивувався розгублений городянин. — А хіба ви не посол французького короля Людовіка?
— Звичайно, але дане мені доручення я мушу переказати тільки членам льєжської муніципальної ради і тільки в Льєжі. Коли Гійом де ля Марк довідається, хто я, то чи не доведеться тоді вступити у переговори з ним? Ну й, звичайно, він затримає мене… Ви повинні вивести мене таємно з замку як вашого зброєносця.
— Гаразд, як зброєносець то й зброєносець… Але ви кажете про мою дочку, а моя дочка, сподіваюся, зараз спокійно сидить дома, де від усього серця також бажав би бути і її батько.
— Ця дама, — сказав Дорвард, — зватиме вас батьком, поки ми тут, у цьому замку.
— Не тільки тут, а все моє життя, — сказала графиня, кидаючись до ніг фламандця й обіймаючи його коліна. — Все моє життя я шануватиму вас, любитиму і молитимусь за вас, як за свого батька, коли ви тільки допоможете мені в цій скруті. О, не будьте жорстокі! Уявіть собі, що ваша дочка благає якогось незнайомця, щоб він урятував її життя й честь, уявіть собі таке й заступіться за мене, як ви хотіли б, щоб заступилися за неї.
— Ай правда, — сказав добрий городянин, дуже зворушений її пристрасним закликом. — Мені здається, Петер, ця гарненька дівчина скидається на нашу Трудхен, я це одразу помітив. А цей бравий юнак, у якого на все є відповідь, точнісінько її наречений. Можу побитися об заклад, Петер, що тут справжнє кохання, і гріх було б не допомогти їм.
— І гріх і сором, — відповів Петер, утираючи рукавом своєї куртки очі, бо це був фламандець доброї вдачі, незважаючи на всю свою самовпевненість.
— Ну, хай буде моєю дочкою, — сказав Павійон. — Тільки добре закутається в своє чорне шовкове покривало. І коли тут не знайдеться відданих чинбарів, щоб оборонити її, то вони не гідні тримати в руках ту шкуру, яку обробляють. Але стривайте… адже нам доведеться відповідати на запитання. Що ж я відповім, коли мене спитають, як це моя дочка попала сюди в таку колотнечу?
— А як попала сюди половина всіх льєжських жінок, що супроводили нас до самісінького замку? — зауважив Петер. — Певна річ, у них не було для цього ніяких інших причин, крім того, що немає такого місця в світі, куди б жінкам не треба було сунути свого носа. Наша панянка Трудхен зайшла трохи далі, ніж інші, оце й усе.
— Чудово сказано, — відповів Квентін. — Будьте ж відважні й послухайте добрих порад цього пана, шановний Павійоне, і ви без усякої шкоди для себе зробите найкраще діло, яке будь-коли робилося від часів Карла Великого. А ви, панно, закутайтеся добре в це покривало (на підлозі було порозкидано багато речей з жіночого вбрання), звіртеся на нас, і ви будете на волі і в безпеці. Вперед, пане мій, — додав він, звертаючись до Павійона, — вперед!
— Стривайте, стривайте хвилинку, — сказав Павійон, — моя голова відмовляється думати! Цей де ля Марк — справжній біс, вепр і за своєю вдачею і зовні. А що коли ця молода панна — одна з графинь де Круа? І що буде, коли він довідається про це й розлютується?
— А коли б я й була однією з тих нещасних жінок, — сказала Ізабелла, знов намагаючись кинутися йому в ноги, — невже ви покинули б мене в цю жахливу хвилину? О, чому я справді не ваша дочка, не дочка бідного городянина!