Добротою, — підказує мені моє невтомне сумління.
Гаразд, — підкоряюсь йому я, — добротою. Нехай в основі всього буде доброта, — і що тоді? Я була добра, я стільки разів була добра...
Ох, — стогне моє сумління,'—та не стільки разів, а — в грунті, в основі, з потреби внутрішньої, а не при нагоді. А як же навчити бути добрим з потреби, а не — при нагоді? З таким умінням треба народитися, як з кольором очей, цього не навчиш, але що ти не даєш мені до слова прийти, любе моє сумління, є у тобі щось від коломийської міщанки, яка не вміє слухати співрозмовника й безнастанно обриває його на півслові, як каже один мій знайомий. Говори, говори, — погоджується сумління, — хоч я і так знаю, що ти можеш сказати.
Шибеникуватий хлопчисько, якого називали Бобом, любив стояти на вулиці й зазирати у вікна.
— Чому ти заглядаєш у чужі вікна? — невдоволено питали дорослі.
— Це дуже негарна звичка — підглядати за людьми, коли вони цього й не знають, — пояснювали дорослі, забуваючи, що за людьми не підглянеш, коли вони про це підглядання здогадуються.
— А я не підглядаю, — казав хлопчик, — я дивлюсь. І не у вікна дивлюсь. Я бачу крізь стіни, — сказав Боб, сміючись.
— Зухвалий хлопчисько, — гнівалися дорослі.
— Який дотепний, — сміялися інші.
Гнівалися, сміялися, раз, удруге, втретє, а вчетверте уже не гнівалися і не сміялися: моторошно стало. Стоїть, дивиться. Нічого він крізь стіни не бачить, дурниці несусвітні. Хто ж коли бачив крізь стіни, але, правду кажучи, неприємно, коли отак стоїть хлопчисько й дивиться, дивиться... Що він так видивляється? Може, воно й того... може... Ет, дурниці, звичайно, та тільки однак, і однак, і тільки!
його відганяли, лаяли, скаржилися батькам, батьки лупцювали Боба, а Боб плакав і приказував:
— Ну, добре, ну, я очі заплющу, щоб нічого не бачити, осліпну, якщо хочете, ну, чого вам ще від мене треба?
— Не підглядай, — наказували батьки суворо.
—Та я ж пояснюю вам — не підглядаю, а дивлюся! — переконував їх Боб, але йому не вірили.
Чужі тітоньки й дядечки підходили й випитували:
— Що ж ти там бачиш, хлопчику, розкажи й нам!
— Е-е, ні, от цього я вже не зроблю!
— А що ти в мене бачив, ти ж туди, де я живу, дивишся,— хитрувала якась жіночка.
— Е-е, ні...
— Хлопчику, ось тобі цукерочка, скажи, що ти в мого сусіда...
— Е-е, ні, я цукерочок не люблю!
— А що ти любиш?
— Бачити люблю.
Жарти жартами, а хіба то не наука дорослим із хлопчиком, який нібито бачить крізь стіни? Головне — він не дивиться, він бачити любив.
Важливий не тільки процес, а й результат. Треба побачити — вчить мене мудре і добре сумління.
Дивлюся на свого сина й на його товаришів. Дивлюся, а бачу? Розумію? Знаю?
Загадують вони мені загадки, сміються — відповіді не дають, розгадки в мене немає.
Вибір товаришів — хіба не намагаємося ми вказувати нашим дітям: товаришуй краще з тим, а не з отим, то гарний хлопчик (дівчинка), він (вона) добре вчиться, симпатичний (а), батьки...
А йому дарма. Він приводить додому розхристаного, з немитими руками, погляд — спідлоба, два до двох додати не вміє, питаю сина, хто мама й тато цього хлопчика, — а я звідки знаю, — чую у відповідь, — нащо мені це знати, це — мій приятель, це мій друг, — і розв'язує задачі, які цей друг, шморгаючи сопливим носиком, незугарний навіть без помилок переписати, я щоденно годую малого обідом, нагадуючи, що треба б руки помити, а^воно йде у ванну, намочить долоньки й залишає на рушникові дві чорні плями. Воно нічого не читає, у телевізорі щось бачить, але нічого не тямить, переказувати не вміє, читає задачу й замість "два сувої матерії" каже-: два Суворова з матерії... Це кумедно, але який хосен з такого то*^ варишування моєму синові?
Не конкретизуючи, не називаючи імені його приятеля, починаю здалека і, як" на мою думку, дуже розумно й тактовно пояснювати синові, що дружба мусить давати якийсь результат, якийсь наслідок, якусь обопільну користь, бо якщо один тільки дає, а другий тільки отримує, то...
— А він, знаєш, як у футбола грає, — усе зрозумівши, із запалом інформує мене син, — він, знаєш, як по деревах лазить, у нього, знаєш, який пес є!
Контраргументи. Розбита вся моя теорія — "у нього, знаєш, який собака є, він дозволяє мені з ним виходити надвір, собака, знаєш, який..." І раптом я усвідомлюю, що річ, звичайно, не в оцій зовнішній стороні справи. Собака, футбол — це для мене, це матеріалізований вияв їхніх стосунків, який потрібен мені, бо я ж таки розумію дружбу — матеріально, грубо: треба щось давати, а хіба собака — це не найважливіше й найкраще, що можна дати? Усе це — для мене, щоб переконати мене, а насправді мусить бути щось інше, щось таке
6 170
161
важливе, чого я не бачу за брудними долонями, за невтертим
носом і "двома Суворовими". Добре ніби дивлюся, а погано
бачу. Не вмію бачити. Крізь стіни — не вмію. Невже не дано?
Ображаюся не знати на кого: чому ж не дано? Доводиться
відступитися, і я здаюсь, продовжую втирати носа сопливому
хлопцеві, мити за ним посуд і відпирати рушники. Підсовую
йому книжки — спершу казки, потім фантастику, але, здаєть-
ся, він повертає їх непрочитаними, шморгає носом у відповідь
на запитання, чи сподобалось і — про що ж там, стенає пле-
чима. —
Здаюся, відступаю, тільки пильно стежу за тим, щоб мій син, бува, теж не став шморгати носом, щоб не перестав читати книжок, щоб знав, як переповісти їх зміст. Одного разу врешті, десь через рік, здається, щось трохи з'ясувалося, відкрилася завіса на мить — і знову все зникло для мене, дорослої, невтаємниченої, такої нездогадливої та нерозумної, з нього всі сміються. Він же шепелявить. З нього всі сміються. А ти!..
Стаю сентиментальна, як моє сумління. А я — що ж я, мабуть, я як чинила найгірше, що могла вчинити — стала, як усі, як усі, хто сміявся, а я ж — єдина, я ж тільки одна-одні-сінька, я — мама, і от — як усі. Спасу нема — помилка на кожному кроці. Добре було в ті часи, коли єдиним педагогічним аргументом був ремінець. Вникаєш у психологію, шукаєш підходу, пильнуєш за кожним словом, думаєш, як ступити, — і от маєш: "а ти!" А якби їх було десятеро — не учнів, а власних синів, десятеро, то як же — десять помилок, десять неправильних кроків, десять дорікань: а ти!? Ніяк не можу пригадати, що ж такого робила моя мама, що я вважала її безпомильною, не дорікала і бігла за теплим захистом, який могла дати тільки вона в усяку скрутну хвилину? Що вона робила такого, які знала чари, яку ворожбу, що я її так любила? Проаналізувати щось із її вчинків з її слів стараюсь — і не можу. Вона не робила. Вона була мамою. А це не розкладається на часточки. Не піддається аналізові, таке цільне. Мама. Господи боже мій, мама... Материнський обо-