— Матка, де ніж?
Краєм ока бачив, як сполотніла, обмерла мати.
— А де, може, діти занесли, — мовила далеким, чужим голосом.
Він пошастав по мисниках, знайшов ножа.
— Куди се бо ти? — гукнула мати.
Але він не відповів. На веранді побачив мішок з насіннєвою картоплею. Картоплю висипав у куток, а мішок узяв під пахву. Слизнув попід хатою на город. Біля перелазу закурив — цигарка тремтіла в руці, наче язичок каганця на комині. Мати приходила з ферми пізно ввечері і пряла ночами біля каганця, бо їх було четверо і кожного треба було одягти хоч би у полотнянку. Самопрядка шуміла, наче тала вода в канаві за городом. Удосвіта мати варила бульбу в мундирах, пекла деруни на кобзяній олії і знову бігла на ферму. Він затягся гірким димом дешевої цигарки і побачив худу, як тичина, материну постать, що, здавалось, безшумно пливла по городу на пасмі розмитого вогким туманом світла з веранди, наче на човнику з кросен. Ладимир зім'яв цигарку і поспіхом югнув у ніч, уже вишиту на сході червоною заполоччю зорі. Колись, підпаском, він скрутив на лузі голову гусакові і приволік додому в полотняній шаньці. Ранком мати провела його по селу з гусаком за плечима — люди вигонили корів, діти ішли до школи, було невимовне соромно. Відтоді і допоки не почав лити, він не брав чужого. Тепер йому хотілось, аби усе це — сварка з Галькою, Марушка, мандри з Мишком по нічному лузі — виявилося лише сном. Але у видолку над Жерелом сіріло розпластане по землі тіло Мишка, і берег був темний від крові. Він подумав, що оббілувати бугая не встигне, а оббілує та візьме в мішок самі стегна, решту затягне в Жерело. Ладимир черкнув ножем по халяві і присів навпочіпки, але від гострого запаху крові його занудило. Він вирішив, що оббілує наступної ночі, за день у холодній воді бугаєві нічого не станеться, підвівся, щоб відтягти Мишкову тушу в річку, і побачив крізь сіру досвіткову млу матір, яка, розгортаючи сувій туману, сходила у видолок. Ладимир випустив з раптово зів'ялих рук ніж і поплуганився попід очеретами до містка, раз по раз озираючись. Люди виходили з дворів, гуртилися біля лавки, їхали в поле, сотні людей, тисячі людей, і кожен дивився на Ладимира, що ніс мертвого гусака. Мати постояла біля бугаєвої туші (туман з'їдав її голос, а може, вона мовчала, бо вже не мала що сказати синові) та й собі пішла понад Жерелом.
І Ладимир побіг, тікаючи од матері. Він біг швидше й швидше, кількома стрибками перетнув місток і кинувся з укосу у багнище, де ще розкошувала ніч.
Село на узвишші, по той бік річки, прокидалося, вбираючись у яскраві разки електричного намиста.
Проте Ладимир уже не бачив того пробудження. До нього зліталися відьми, і не було від них рятунку.
1971