Ці слова викликали в короля гомеричний регіт. Він підбіг до пустельника, взяв його за плечі і сказав:
– Вибачте мене за мій жарт. Я, звичайно, дам вам тисячу золотих на монастир.
НІКОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ
У короля Лева був розкішний сад з дивовижними деревами і кущами. За ними доглядав садівник, котрий жив із родиною в затишному куточку. Король у вільні хвилини любив гуляти садом і знав його, як свої п'ять пальців. Кожна квіточка була йому знайома, кожна нова пташка, що з'являлася в саду, не залишалася непоміченою. Та особливо любив король трояндовий кущ, якого йому подарували купці із Персії.
Коли державні справи не давали королю гуляти в саду, садівник сам приходив до нього і сповіщав усі садові новини.
– А як там мій трояндовий кущ? – не забував поцікавитися король.
– Цвіте і пахощі розливає.
А одного разу садівник сповістив, що на улюбленому королівському кущі соловей звів гніздо.
– Що з ним робити – зруйнувати чи лишити? – спитав садівник.
– Залиш. Але побачиш, йому це так не минеться за те, що посмів на моєму кущі вити гніздо.
Минув якийсь час. Садівник, порядкуючи в саду, наблизився до трояндового куща І побачив, як гадюка пожирає пташенят. Садівник не мав нічого в руках, щоб змію відігнати, а поки роззирнувся та знайшов якусь палицю, гадюка зникла. Зосталося тільки порожнє гніздо з кількома пір'їнами.
Садівник негайно побіг до короля.
– Ясний королю! Гадюка пожерла пташенят, що вивелися в гнізді на вашому трояндовому кущі.
– От бачиш, – усміхнувся король, – чи не казав я, що солов'ю отак просто не минеться за те, що вгніздився на моєму трояндовому кущі?
– Казали, ваша величність, казали.
– А що з гадюкою?
– Поки я палку шукав, злодюга втекла.
– Нічого. Знай, що і їй це отак просто не минеться те, що пожерла солов'ят.
Іншого дня садівник взявся косити траву між деревами і несподівано попав на змію, розтявши її на дві половини.
– Поганий знак, – подумалось йому. Аж тут сам король прогулюється.
– Що так замислився? – спитав у садівника.
– Та от саме коса натрапила на ту змію, котра пташенят пожерла.
– Ага, казав я тобі, що не минеться їй, – усміхнувся король. – Тільки пам'ятай, що і тобі так просто не минеться її смерть.
Садівник ще сильніше похнюпився.
Якось над вечір зачув він з глибини саду плюскіт і жіночий сміх. Там знаходився невеликий ставок, у якому розводили рибу. Садівник і його доглядав, а тому дуже здивувався, коли почув галас.
Коли він тихенько підкрався, то здивуванню його не було меж. У ставку плюскалася королівна зі своїми служницями, і всі голі-голіосінькі.
Садівник аж рота роззявив і так захопився, що й не помітив, як чиясь тверда рука впала йому на рамено. Озирнувся – і його охопив жах. Перед ним стояв сам король.
– Ага! То ти ось як у саду порядкуєш? Не маєш ліпшого заняття, як за голими дівчатами підглядати? Геть мені з очей!
Переляканий садівник чкурнув чимдуж до хати. Та не довго довелося йому труситися, бо прийшла за ним сторожа і забрала до в в’язниці.
А вранці наступного дня чекала на садівника шибениця.
Садівника вивели на замкове подвір'я, і він побачив усю королівську знать, що розсілася на лавах. Тим часом кат приставляв до шибениці драбину, ту саму, по якій лазив і садівник, обрізаючи галузки.
Садівник витер сльози і звернувся до короля:
– Ваша величність, я вірою і правдою слугував вам, прошу тепер перед смертю сказати кілька слів. А тоді вже вішайте.
Король кивнув головою.
– Пане мій, чи пам’ятаєте, як на вашому трояндовому кущі звив соловей гніздо, і ви сказали: "Це йому так не минеться"?
– Аяккже, пам'ятаю, – погодився король.
– Пане мій, чи пам’ятаєте, як за якийсь час гадюка пожерла солов'їних пташенят і ви казали: "І їй не так не минеться"?
– І не було, – погодився король.
– І пане мій, чи пам’ятаєте, як, скошуючи траву, я розтяв ту гадюку навпіл, і ви сказали: "І тобі це так не минеться"?
– Було, було, – кивав король.
– Як не минулося солов'ю, так не минулося змії. Як не минулося змії, так не минулося й мені. Але знай, королю, що й моя смерть так просто тобі не минеться!
Король жахнувся від них слів і якусь хвилю сидів непорушно. Потім підвівся і сказав:
– Відпустіть його, нехай далі порядкує садом.
НАМИСТО ДАМАСЬКОГО КУПЦЯ
Звідкіля тільки до Львова купці не прибували! А я розповім про купця, який прибув із Дамаску і мав ім'я Абдурахман.
І привіз він до нашого міста ладан, миро, кайєнський перець, цинамон, гвоздику, а ще вироби з дорогоцінних металів. Усе досить хутко спродав, та зосталося йому дуже дороге намисто з золота і коштовного каміння. Його він не зумів продати, а щоби не везти назад у Багдад і знову до Львова, вирішив зоставити на зберігання в одного з місцевих крамарів до наступного свого приїзду.
Залишив коштовність, а сам поїхав з вірменським караваном додому. Минув рік. І ось наш купець у Львові.
– Хай Господь множить твої літа! – привітався він з крамарем. – Я прийшов за моїм намистом.
– А то ніби за яким? – витріщив той очі.
– За тим, яке тобі зоставив минулого року.
– Щось такого! Вперше чую! Юльцю! – гукнув свою жінку. – Чи нам лишав хтось тамтешнього року намисто?
– Намисто? Я би-м запам'ятала. Яке намисто?
– От і я кажу: яке?
Бідолашний Абдурахман пробував і так і сяк пригадати обставини, але все намарне. Крамар його виштовхав зі своєї крамниці.
Кому він тільки не жалівся, кому лише поклонів не бив – ніхто не може допомогти, бо ж не було жодного свідка.
І зосталася в сирійця лише одна надія на короля Лева. Як уже він не зарадить, то хто?
Абдурахман подався до замку, сів на сходах і сидів доти, доки король не прийняв його. Коли сирієць оповів йому свою пригоду, король замислився. Яким чином можна помогти тому чоловікові, коли нема жодного доказу, розписки, чи свідка? І де певність, що сирієць не дурить? Єдине, що міг застосувати король. це хитрість.
– Завтра зранку йди до крамниці свого боржника, сядь на порозі й сиди, що б там не діялося. Сиди і чекай, доки не з'явлюся я. А потім дай мені знати. чим те все скінчиться.
Абдурахман учинив, як порадив король. Крамареві, ясна річ. не сподобалося, що той всівся на його порозі і став його проганяти. Але щойно віджене, як сирієць уперто зновц вертається. Чяде й мовчить.