Врешті запросили каплана, що був їхнім кревним, на ім'я Поліковський. Каплан зостався в камениці на ніч і, коли почулися завивання, почав до духа промовляти:
– Заклинаю тебе в ім'я Збавителя нашого, скажи, хто ти є і чого жадаєш! Чому непокоїш тих молодиків?
І тоді всі присутні почули страшний та похмурий голос духа:
– Я є духом Софії Порадовської, котра померла перед кількома роками. При тих словах брати Порадовські ще сильніше вжахнулися. Адже то непокоїв їх не хто інший, як дух їхньої матері.
– Що тебе покликало до світу живих? – спитав парох. – Чому жахаєш мешканців сього дому?
– Прийшла-м сюди, бо кари страшні в чистилищі терплю, за старшого сина свого покутуючи,
– Чим же він наразив тебе на ту покуту?
– Тим, що за матір свою, як належиться, не молиться.
– То якась помилка, – сказав парох. – Я знаю, що він був і є добрим сином,
– Ні! – обурився дух. – Бачу його, як він лежить у ліжку і не молиться. І ому дозволь мені, аби-м того невдячника покарала, як сама знаю.
Почувши це, наляканий хлопець зірвався з ліжка і тремтячим голосом почав молитися за душу неньки.
Щойно тоді дух злагіднів і спокійніше заговорив, наказавши, які молитви слід за нього відмовляти, скільки служб святих відправити, милостині убогим роздати і тоді лише тихо відійшов.
НАВІТЬ ДУХИ ПОКІЙНИХ ЄПИСКОПІВ МОЛИЛИСЬ ЗА ЛЬВІВ
Вже кілька місяців 1648 року Львів жив у тривозі й чеканні облоги. А одного теплого вересневого дня примчали до Львова на змилених конях обшарпані, в пилюзі вояки, розбиті під Пилявцями. Незабаром за ними з'явилися й біженці. Місто наповнилося жіночим плачем, жидівським лементом і галасом збіглих вояків.
Усі церкви стояли відкриті навстіж денно і нощно, священики на зміну правили служби Господні. Побожні міщани цілі ночі проводили у молитвах, а коли з першими променями сонця втомлені шукали спочинку, то місце поснулих людей займали духи.
Якогось ранку на останній сходинці великого вівтаря у катедрі люди побачили трьох єпископів у святих плащах та шапках-інфулах на головах. Єпископи правили службу і просили Господа відвернути від міста лихо. А коли кількоро міщан захотіли зблизька придивитися до них, святі отці враз позникали.
А іншого дня на світанку з'явився в катедрі львівський єпископ Гроховський, що вмер був чотири роки тому, і теж усі бачили, як він молився за Львів.
РЯТІВНИК ЛЬВОВА ІВАН З ДУКЛІ
28 вересня (за старим стилем) 1648 року війська Хмельницького підійшли до околиць Львова. Перед мурами міста були насипані високі вали, з яких стирчали гострі палі. На тих валах і зайняла оборону частина вояків та міщан. Решта боронила Високий Замок і самі мури міста.
І ось під час запеклого нічного штурму, коли почали валитися палі, осипатися вали разом з колодами, які їх підтримували, а сили оборонців танули, сталося диво. Серед темної ночі, котра сповнила страхом львів'ян, раптом усі побачили, як у повітрі над костелом Бернардинів пролітає якийсь святий. У грубій власяниці, оперезаній шнуром, він, уклякнувши, зносив до неба в молитві руки, а довкола його постави сяяло яскраве світло.
Львів'яни пізнали у ньому святого Івана з Дуклі, тлінні останки якого спочивали в монастирі Бернардинів. І несподівано відчули новий запал до бою, а сили їхні зростали нестримно, там часом, як ті, що штурмували, почали занепадати на силах і поволі відступати.
Розповідали, що пізніше сам Богдан Хмельницький кілька разів визнав, що Львів мусить бути під опікою якогось святого. І наче б саме тому гнів свій на милість повернув та змирився з львів'янами.
МЕЖОВИЙ КАМІНЬ
На Замарстинові був один чоловік, що правувався з сусідою за межу. Вночі, було, вийде в поле і пересуне межовий камінь бодай на крок убік. Той жалівся на нього в Ратушу, але нічого не помагало.
Аж от скупердяй помер, але по смерти спокою вже не мав. Хто проходив повз його поле, то не раз чув його голос:
– Куди маю той камінь покласти? Куди маю той камінь покласти? Всі знали, що то душа того чоловіка покутує, але нічим помогти не могли.
Аж по якімсь часі переїздив попри те поле один знаючий парубок і, як зачув голос покутника, то відразу відповів на весь голос:
– Поклади там, де взяв!
І дух враз кинув камінь на те місце, де він колись лежав і вигукнув:
– Заплати тобі, Боже, що ти мене вибавив від цеї муки! З тих пір вже не чули його.
СЕМЕРО ЗАКЛЯТИХ ЛИЦАРІВ
Під Княжою горою вище церкви святого Миколая була гора Будельниця. Називали її так через те, що тут стояла сторожова вежа, з якої, будили на сполох при наближені ворога.
Коли король Казимир у 1340 році прийшов добувати Львова, на Будельниці тримали варту семеро лицарів. І чи то їм хто зілля підсипав, ми сам, позасинали, але не помітили вони ворога, бо спали, як убиті. За той гріх були семеро лицарів прокляті на вічне перебування в горі. Стеріг їх там старий львівський чорт Смалюх. Один раз на сто літ виходив Смалюх у пошуках гравця в карти, приводив його в гору, і грали вони на душі лицарів. Та ніхто в чорта не зумів їх виграти і визволити. Одного вечора років двісті тому вертався з корчми молодий драгун. Йшов і насвистував собі "фай-дулі-фай", коли раптом побіля Будельниці перестрів його чоловік в картатому сурдуті.
– Добрий вечір, пане драгуне, – привітався невідомий.
– Добрий і вам.
– Бачу, маєте веселий настрій?
– По штирох гальбах пива і смачній вечері тяжко собі настрій зіпсувати.
– А що, як я вас, пане драгуне, запрошу в карти пограти? Маю бутель люксової мальвазії.
– З того треба було починати.
– Ну, то прошу, – сказав невідомий і повів драгуна в кущі.
Драгун був не з полохливих, та, коли побачив, як гора розступається, проказав про себе "свят, свят, свят". Вони увійшли у простору залу, і драгун відразу здогадався, куди потрапив, адже він знав легенду про сімох заклятих лицарів. І саме їх він побачив всередині гори. Лицарі сиділи по обидва боки довжелезного дубового столу. Коли з'явився драгун, вони всі повернули в його бік голови і в їхніх поглядах читалася надія.
– Ну, пане драгуне, вибирайте, на що будемо грати. Я ставлю міх золота або душі цих лицарів. Майте на увазі, що від них дістанете самі шишки.