Тривале напруження, яке можна б порівняти з багатоденним стоянням навшпиньки, спричинилося до того, що Гриша Левенець не просто злякався свого ромаптичного захоплення географією іі уявними мандрами, а радо відмовився від нього і тепер тільки нетерпляче ждав, коли закінчиться учбовий рік і взагалі коли закінчиться дитинство, прагнув ychía силами своєї юної душі проскочити якомога швидше цей життєвий період, вийти з етапу непевності й всезагальної залежності, стати людиною самостійною, самодіяльною, чи що.
Правду кажучи, авторові наміри збігаються тут з Григаиними настроями, автор теж ладен поминути дитинство свого героя, бо література буквально завалена описами дитинств, окрім того, це стадія в людському житті досить бездіяльна, твій герой ще й не герой, а тільки матеріал для нього, кандидат, претепдепт, запасний гравець, дублер.
Обставини сприяють авторові. Одна з них досить розлого описана, і повертатися до пеї немає потреби, надто що пов'язана вопа з такою несимпатичною істотою, як свиня, і ми не знайдемо тут пі величі, ні гідності для свого героя. Друга ж заслуговує на всіляке схвалення, бо нарешті вивела Гришу Левенця з стану майже нелюдського напруження і помогла йому охоче й радісно проміняти романтику незвіданої природи й далеких країн на не менш загадкову романтику машинного світу. Висловлюючись дохідливішою мовою, в школі оголосили запис до гуртка по вивченню тракторів і комбайнів, і Гриша записався перший.
Вів той гурток бригадир колгоспних механізаторів Безкоро-вайний.
15
Про Бсзкоровайного можна б сказати, що він і народився па тракторі. Така думка мимоволі спливає, коли подивишся на всі оті кінні пам'ятники, де кінь і чоловік уже піяк по уявляються двома різними істотами, а сприймаються, як одне ціле, як химер-пий витвір природи, якийсь кентавр, чи що. Щось схоже відчуваєш також і тоді, коли бачиш якогось чоловіка за двотумбовим столом, яким він відгородився від тебе і позирає звідти, як із-за барикади, не наважуючись розлучитися з своїм захистком, так ніби й народився за тим столом. Щоправда, приклади ці не зовсім вдалі, коли йдеться про Безкороваппого. Бо всі конячі й інші пам'ятники навіки приковані до своїх постаментів, вони позбавлені одної з найістотніших прикмет живого життя — діяльності, руху, а Безкоро-вайнпй без руху, без пересувань, без найбурхливішої діяльності не уявлявся так само, як і без трактора.
Мабуть, вій і в Карпів Яр приїхав колись на тракторі, принаймні у всіх склалося таке вражсппя від його першої, ще в далекі ДОІІСМІПІ роки, появи в селі. Приїхав — і вже не зліз із свого сталевого коня, а його веснянкувата Грунька одразу стала варити їсти трактористам, так ніби те й робила все життя, що годувала невтомну .механізаторську братію. Безкоровайнпп орав, сіяв, косив, возив, іяган своїм трактором, Грунька нарила смачні степові борщі для ного бригади, зайнятість у них обох була просто неймовірна, і все ж вонп якось примудрилися поповнити населения Карпового Яру аж дев'ятьма хлопчиками.
Грунька одержала за своїх хлопчиків "Материнську славу", а Безкоровайшш за трактор — трудову медаль. Ця медаль була тоді едина па весь район, Безкоровайпого без кіпця возили по урочистих зборах, щоб люди бачили його медаль, десь мало не в області пошили йому волохатий сірий піджак, Безкоровайшш трпмав топ піджак з медаллю в себе в тракторному вагончику, щоб мати його напохваті, але не так для всіх отих урочистих зборів, як для справ, сказати б, щоденних, тобто батьківських. Бо з мануфактурою в ті часи було сутужно, а на хлопчиках штанці й сорочечки просто-таки горіли, не встигали вони з Грунькою ні набирати матерії, пі обшивати своїх нащадків. Мфкс виникнути запитання: до чого ж тут волохатий піджак з медаллю? Механіка вельми нескладна. Приїздив у поло водовоз або возій пального, гукав: "Дядьку Безкоро-вайішй, мануфактуру дають!" — бригадир хапав свій піджак, сідлав мотоцикл і гнав до села, до крамниці, де вже під оошмугляшім дерев'яним, з обкованими бляхою кіпчиками метром крамника Кузьми Кириловича лопотіли сатипи, тонко звискувалп ситці, цупко напиналася "чортова шкіра", і сільські кумасі, хоч як товпилися до гого метра, все ж розступалися перед Безкоровайшш, і не так з поваги до його багатодітності (бувало в людей і більше!), як з високої пошани до трудової (знову-ж таки нагадуємо: єдиної на весь район!) медалі!
Війпу Безкоровайшш теж пройшов на тракторі. Служив у сапернім батальйоні, будував мости й переправи через ріки, під бомбами, снарядами й мінами підвозив своїм "сталінцем" будівельні матеріали до переправ, за кожний міст мав ордеи, за кожну переправу — медаль, і коли його вже по війні питали, чи пе страшно було на відкритому тракторі під отими фашистськими бомбами, весело пересмикував своїми золотистими бровами, сміявся: "Страшно, .коли чуєш смерть, а на тракторі ж її не чути! Як не завиває, як пе висвистує, а мені трактор у вухах клекотить, як лелека, та й годі!"
У перші повоєнні роїш з мапуфактурого було ще трудніше, хлопці виросли, па штапп їм треба було більше, в районі тепер повно було не тільки медалей, а й орденів, у черзі протовплювалися наперед тільки інваліди, але Бєпкоровайного пускали скрізь першим, бо ордепопосців багато, інвалідів теж чимало, а віп один, і замінити такого чоловіка ніхто ніколи не зможе.
Як би нозрадувався суспільному й людському стаповпіцу^Без-коровайного його далекий предок, якого зачали й народили в спосіб, не освячений законом, без весілля, без шишок і короваю, иусти-ли в світ безправним і упослідженим, ще й затаврували і його, і всіх його нащадків зневажливим прізвиськом, так ніби навіки відібрали право на радість, на звитяжність і талановитість. І ось дав той рід такого чоловіка, якого, може, й незручно називати генієм техніки, але вже що артистом своєї справи вій був, так це точно.
16
Що освіменіший учитель, то здібніші його учні. Цю істину послідовно стверджували, як підказує нам ерудит Варфоломій Кнурець, Яп Амос Коменський, Песталоцці, Ушипський, Макаренко, Сухомлпнський та Януш Корчак... Тракторно-механізаторська освіченість Безкоровайного, безперечно, сягала висот пе просто академічних, а суто нланетарних. Коли перші добровольці (це слід одразу підкреслити з усією рішучістю) зібралися зимового вечора в конторі і при світлі гасової лампи побачили безладно накидані на столі голови колгоспу металічпі частини з якогось списаного па брухт трактора-ветерана, вони й у гадці не мали, що може знайтися на білім світі чоловік, який зуміє розповісти про це залізяччя щось таке, від чого б запалилися їхні дитячі душі. Тим часом такого чоловіка пе треба було й шукати пі по яких світах. Був віп перед ними як став, а став — як був: невисокий, кремезний, в засмальцьованім кожушку, з умілими короткопалими руками, з веселими очима під пшеничними бровами. Почав не з нудьги називань і пояснень, а з історії, бо трактори, як усе на землі, теж мали свою історію, Безкоровайний же являв собою мовби живу її частину, віп пам'ятав ще якісь "фордзони", "джолдірн", "каторнілларп", його молодістю були наші хетезе й сетсзе, патики й четезе, трактори, мов живі істоти, виявляється, навіть харчувалися неоднаково: перші з них заправлялися гасом і відзначалися малосильністю, гусеничні пожирали цілі бочки солярки і чесно відпрацьовували з'їдене, вже в наш час з'явилися трактори-аристократи, які визнавали для своїх залізних шлунків лише благородні високооктапові бензини, і енергія, народжувана в цих машинах, теж була мовби чистіша, благородніша, шляхетніша.