Топ сидів у новій сільраді, в новому кабінеті, па новому стільці, за новим столом і розглядав свіжий ілюстрований журнал.
— Щось цікаве? — спитав Степан Михайлович.
— Колгоснпа коптора. Костромська область. Контора, а з білими колонамп. От і думаю: для сільської Ради колони б підійшли. Тут я проморгав трохи.
— Може, й проморгав,— з підозрілою загадковістю в голосі мовив секретар райкому. Зновобрать, завдяки величезному своєму керівному досвіду, вмить уловив щось не те в тоці голосу Степана Михайловича і стривожився.
— Не те кажу?
— Тобі впдпіше, Свпрпдопе Карповичу.
— Тоді, кажеться-говориться, все ясно. Приїхав ти неспроста.
— А спроста мені трудно їздити.
— Хтось павпковбасював?
— Та ні.
— Що ж, коли не секрет, кажеться-говориться?
— Школу нову відкриваєш? — присів коло відчиненого вікна Степан Михайлович. Перетииаючп центральну площу Світлояр-ська, порушуючи всі правила й здоровий глузд, летіли пе зпати звідки й не зпати куди два мотоцпклп "Дніпро" з колясками, одразу сімдесят дві кінські сили в гримінні й ревіппі везли на собі всього лиш трьох: у передньому мотоциклі білявий хлопець і циганкувата дівчина, в задньому — прямоспинний, картиино-врод-ливий, гордий і пишний Самусь власною персоною. Переднього Степан Михайлович теж упізнав: Левеиець. ДІВЧИНИ секретар не знав і сам до себе сумно всміхнувся: коли вже пе знаєш усіх дівчат у районі — вважай, що постарів. Зновобрать теи" підійшов до вікна і теж подивився вслід сімдесяти двом кінським силам.
— Асфальт проклали — тепер хоч з шапки вбийся. Катаються, а діло стоїть. Ти про яку школу, Степане Михайловичу? В нас же й так найновіша в районі.
— Чув, ще одну відкриваєте?
— Яку?
— Для курей, чи що.
— Для курей? Та ти, Степане Михайловичу, кажеться-говориться, шуткуєш із старого?
— Ну, як же? Таблички в полях виставляєте для курей. Написи там усякі. Попередження й застереження. А кури — неграмотні.
— Степане —Михайловичу, та хіба ж тут кури? Цей Педап прибіг, кажеться-говориться, прицурпелив дохлого півняру і ну крутити над головою в Зіньки Федорівни і всякими такими й ис такими словами...
— Кого, Зіньку Федорівну?
— Та весь актив!
— Слова такі й пе такі — це погапо. Ало я; І актив ваш. Як ви допустили, щоб Самусь...
— Та чи ти пе гшасш цього чоловіка? Над ним же ніяких контрольних органів нема!
— Як то нема? ТИ ХТО тут?
— Ну...
— Пам'ятаєш, хто тн в Світлоярську?
— Кажеться-говорнться, тридцять літ і зим...
— То як же ти, старий комуніст, допустив, щоб маленьких дітей лишили голодними, та ще й на їхнього батька заводили судову справу?
— Так словами ж такими і півнем крутив над головою, кажеться-говорнться...
— Де вант радіовузол? — різко підвівся Степан Михайлович.— В Будинку культури?
— Там самі пластинки. А перекличка — в конторі в Зіньки Федорівни.
— Сільрада що ж — не мас?
— Та про нас самі постанови, а матеріальної основи ніхто не підводнії". Вся основа в колгоспі, туди все й забирають.
— Лу, ви тут сусіди, можна помиритися.
— Миримося, Степане Михайловичу, ало ж авторитет не той. От візьми церкву. Чого вона стояла тисячу років? Бо вся в золоті, в іконах, в солодкому кадіппі. На пеї грошей не жаліли, люди й валили туди валом. Досі он шукають, де б дитину охрестити. Народові пишноти треба.
— Тп Яч зал урочистих церемоній масш у сільраді?
— А скільки в районі таких сільрад? Світлоярівська, та й уже?
— Пишнота — це правильно. Але справедливість — ще важливіша. Ходімо до Зіньки Федорівни. Вестимеш радіоперекличку. Даси належну оцінку і все інше. Самуся знайдеш по радіо. Хай зсадять з мотоцикла — і до мікрофона. Добре, що ніхто його пе бачитиме, тільки почують. І хай заплатить Педанові за всіх курей. По рнпочпій ціні.
— А Педан же як?
— Сам і вирішиш.
— Хай просить пробачення у Зіиьки Федорівни і в усього активу.
— Правильно. А ти попросиш пробачення в його маленьких діток.
— Степане Михайловичу, щось воно, кажеться-говориться...
— Не так? А як? Підкажи, Свиридове Карповичу. Тебе як у селі звуть?
— Ну, каяхеться-говориться...
— Кажи, кажи! Як?
— Ти ж знаєш.
— Зновобрать? І це ж не з посміху, а з любові. То й виправдуй своє звання щодня і в усьому. Звідки в тебе така косоокість на ртюдей? Ті чорненькі, ті біленькі, тпх тільки по голівці, а тих — так проти шерсті. Самусь хай ще пересіє буряк. І віднести за його рахунок. Бракоробства не простимо нікому. Не подивимось на заслуги.
— Вже пересіяв. Хай би спробував не пересіяти нашій Лисич-
був!
I Радіоперекликів Зновобрать ніколи не проводив. Чув, як це робить Степан Михайлович, Зінька Федорівна теж оволоділа новим Способом управління, але Свпридон Карпович надавав перевагу контактам особистим. Звертатися до чоловіка, якого пе бачиш, пе вожені узяти його за ґудзик, покласти йому руку на плече, зазирнути в очі, закурити з ним міцненького,— пу як це можна?
Тому коли сів до мікрофона в кабінеті голови колгоспу, то на всій території Світлоярівської сільради чулося лиш відкашлювання, похмикування й погмикуваппя, тоді все потонуло в грюкоті '(Зновобрать випадково звалив мікрофон), тоді щось чхнуло па весь Світлоярськ (може, старий карноярівськпй чортяка від ма-ішиппих вихлопів), але все ж таки голова сільради спромігся сказати слово й друге, а далі так захопився, що вже й забув: мікрофон перед ним чи Самусь, Педан, колгоспний актив і всі справи світлоярівського населення.
Радіопереклик вдався па славу, його згадували, може б, і досі, якби не дванадцять примірників "Королеви Марго".
51
Як підказав авторові доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, у середньовічних містеріях писали: "В перервах пехай чорти гасають по сцепі з відповідними рухами". Мп вже запустили двох чортів у повітряний простір пад Світлоярськом, але то була чиста містика, вигадка, далека від матеріалізму, серйозна ж розповідь вимагає дійових осіб так само серйозних, обгрунтованих, земних і правдивих. Питається: до чого тут прпписи середньовічних містерій? Яке відношення мають вони до стилю соціалістичного реалізму, що ним послідовно керується автор цього роману? Ні до чого і ніякого, скажемо одразу, щоб відвести від себе всі ймовірні підозри і звинувачення. Про давно забуту мі-істерію Варфоломій Кнурець нагадав авторові вже після того, коли автор розповів йому про Івана Безтурботного і спитав, куди б його втулити, бо Іван Безтурботний пе лягав нікуди, не вміщувався ні в яке ложе, не входив ні до яких рубрик: пі до трудівників, ні до керівників, ні до передових, пі до відсталих.