Не будемо заперечувати фінансових можливостей колгоспників — це добре, іцо з року в рік поліпшується їхній добробут, зростає культурний рівень. Сьогодні селяпип вільний від повсякденних турбот про хліб насущпий — у кояшій оселі є хліб і до нього, є гарні меблі. Але це по звільняє хліборобську совість од турбот про загальнодержавні інтереси, зміцнення економіки рідпого господарства, всієї Батьківщини.
Коли це, скажіть, хлібороб затівав оддавати дочку в гарячий час польових робіт? Весілля було завжди найсвятішим і пайбажа-, пішим із сімейипх торжеств. Воно могло все: скликати гостей
^ найвіддалспіших сіл, помирити пайзаклятішпх ворогів і посварити найкращих друзів, витрусити все найсмачнішо з комори і кіечі на весільний стіл, змусити купити доброї ВИПИВКИ навіть на позичені гроші. Але у всі віки вопо пе могло одного: вклинитись у пагальні роботи в полі, відірвати від цих хліборобів. І це було першою заповіддю хлібороба".
Там було написано ще багато дечогр, але, на щастя, по перелічувалися присутні на весіллі, отож но згадувалося й авторового прізвища.
І — То й що? — звів автор очі на Зновобрать.
— Ви ж читали?
— Читав.
і — Оте "вклинитись у нагальні роботи" читали?
— Ну?
— Так пе вклйнялося ж, пе вклппялося! Наклеп і брехня! Бо де це бачено, щоб косили недостигле? Чи ці кореспонденти подуріли? А ферми? На фермах люди були. І коло техніки. Ви ж свідок: найкращі наші механізатори Самусь і Левепець були на весіллі?
— Не були й не могли бути.
— Тож-бо. Та й скільки там колгоспників було? Трохи родичів та молодих. А то все гості. Безтурботний нонастягував з усієї республіки.
Автора пожолобило від слова "попастягував", але він змовчав.
— Скликаю сьогодні актив, і пишемо в газету протесті — гукав Зновобрать.— Мало їм неправди, так ще зганьбили саму назву передового села. Це взірцеве село, з нього люди беруть приклад, делегації приїздять аж з-за кордону, а вони мені — Гульбо-ярськ!
— А що, коли,— автор ще й сам но знав, яка ідея крутиться йому в голові, але щось справді крутилося, і вій щосили тер собі лоб, тоді почухав потилицю, вершок голови, посмикав себо за ніс,— от я думаю... Газети страшенно не люблять, коли... Ну, коли щось не збігається з їхніми писаннями... Одним словом... Краще згодитися з фейлетопом...
— Згодитися? — підстрибнув, незважаючи па свій похилий вік, Зновобрать.— Та ніколи в світі!
— Згодитися не з усім. Про жнива, про ферми, про кількість колгоспників па весіллі — це все напишіть, як воно було. А от щодо назви села скажіть, що газета виступила правильно. Бо куди воно годиться називати десятки населених пунктів однаковими словами? Чи вже така бідпа наша мова? Чи така зубожіла фантазія? Чи таке нецікаве та обмея^ено життя? Тому, мовляв, обговоривши фейлетон і визнавши... Згодилися з тим, що назву села вибрано пе зовсім вдало, і вирішили перейменувати наше село...
— Перейменувати?
— Ну, раз фейлетон і така паралель Світлоярськ — Гульбо-ярськ. Тепер усі шпинятимуть.
— А точно ж — шпинятимуть. То як псе перейменувати?
— Ну... Газета хотіла посміятися з вас, а ви посмійтеся з газети.
— Посміятися?
— Це так, до слова. А пазву... Чому б вам не назвати село Веселоярськ?
— Весело... Та ви шуткуєте? Хто ж дозволить? Веселоярськ?
— Мені здається: звучить.
— Веселоярськ? А звучить, кажеться-говориться. Народ у пас веселий, життя веселе — чом би й не Веселоярськ? А тільки ж чи дозволять иерг пменувати?
— Якщо ваші трудівники висловлять побажання... Тоді готуйте пропозицію офіціальпо — і прямо в столицю. Я спробую допомогти.
— Помоясете? В столиці?
64
Зміпптп назву села — це по те, що, скажімо, перейменувати колгоспного бичка. Автор збагпув усю глибину своєї легковажності лише тоді, колп дядько Зновобрать прибув до столиці з відповідними иолноважоииимн своїх односільчан, з усіма вірчими грамотами, з добрячим пімлтярою сала завтовшки в долоню, з полив'яним макотертиком, у якому, залиті застиглим смальцем, спочивали рум'яні ковбаси, зроблені циганкою Олслею, і з обплетеним лозою бутлем, заткнутим товстелезним качаном гібридної кукурудзи, щоб не видихався славетппй продукт Вусті-Чухалки. Переляканий автор став белькотати, що він хабарів не бере, але доктор ерудичних паук Варфоломій Кнурець, присутній прп цьому поклонінні доброго волхва Зновобрать, досить авторитетно пояснив, що в даному випадку йдеться пе про хабарі, а про дари, від дарунків яч'е відмовляються тільки люди щонайчсрствіші, попросту дурпі.
Тоді втрьох поїхали до відповідної установи, опинилися в щонайважливішій приймальні, зайняли чергу за надзвичайно поважними людьми, кожен з яких, перш ніж увійтп у високі двері, підбігав до великого столу в кутку, заставленого пляшками з боржо-мом, і квапливо випивав кілька ковтків водп.
— Чого вони ото? — поцікавився Зновобрать.
— Хвилювання,— пояснив Кнурець.— Тут кожен думав тільки одне: дадуть чп пе дадуть?
— Ага, і ото в роті сохне,— здогадався Зновобрать.— В мене теж починає...
— Налягайте па прецеденти,— порадпв Кнурець, бо ми з ним виступали тільки в ролі радників і тільки тут, у приймальні. Далі ЙТИ не могли, бо не були для Світлоярська юридичними особами.
[ — А що це таке? — не збагнув Зновобрать. і — Прецедент — це те, що вже було. В законодавчих діях — ^е найголовніша. Коли засумніваються, ви одразу: перейменування ви"е були, і не раз. І не міста, не вулиці, бо це всі й так Ьнають, а села. Наприклад, Гамільтон па Одещині стало Садібнс, Кантакузівка на Миколаївщині — Прнбужанн, Голо на Київщині — Зоряне, Карфаген біля Артемівська — Володпмпрівка. Ну і так далі.
і — Звідки ти це все зпаєш? — здивувався автор, хоч мав би ржо звикнути до неймовірної ерудиції Варфоломія Кпурця.
— Ет,— відмахнувся той,— не грає ролі. В даному випадку я навіть пе тривожив богів семантики й перейменувань. Довідався про все з книжечки для дітей молодшого і середпього віку.
Тут до нас несміливо підсів ще якийсь чоловік, прищулений, ніби аж засоромлений. Мовляв, усі тут скромні, а я найскромні-ший. Автор одразу впізнав скромного чоловіка, бо то був дамаський письменник (мав дачу в придніпровському селі Дамаськії) .