— Ніч яка гарна!
— Чудова, як жінка, пані!
— Як тихо довкола!
— Атож, тут не будеш по-справжньому нещасливий.
Почувши ці слова, вона верталася до своїх кросен.
Зрештою, я навчився відгадувати, як нуртує кров графині, домагаючись, щоб вона дала волю почуттям. Без грошей прощавайте, мої вечори! Я написав матері, вона вилаяла мене у відповідь, а грошей надіслала менше, ніж на тиждень. У кого позичити? Адже йшлося про моє життя! Так у блаженстві свого першого великого щастя я знов зазнав тих самих знегод, що в Парижі, в колежі та пансіоні; раніше я переборював їх працею і здержливістю, отож мене мучили інші; у Фрапелі я став мучитися сам; я ладен був піти на крадіжку, вчинити злочин, якась лють поймала мене, і я притлумлював у собі цю лють, щоб не втратити самоповаги. Спогади про ці тоскні хвилини і розпуку, спричинену материною скнарістю, сповнювали мене милосердною поблажливістю до грішків молодиків; це почуття буде зрозуміле тим, хто ще не пустився берега, хоч і докотився до краю безодні, ніби на те, щоб зміряти її глибочінь. Щоправда, моя так тяжко здобута чесність укріпилася в ті хвилини, які відкрили мені кремнисту стежку життя, але віднині я вже не міг спокійно дивитись, як грізне правосуддя людське здіймає меча над людською головою, і щоразу казав собі: "Карне право запровадили ті, хто не знав, що таке нещастя". У цій біді я розшукав у книгозбірні пана де Шесселя правила гри в триктрак і заходився вивчати їх; мій доброзичливий господар дав мені до того ж кілька уроків; він не чіплявся до мене, як пан де Морсоф, і я зумів здобути успіхів, навчився застосовувати витовчені напам'ять правила та розрахунки. Через кілька днів я вже міг здолати свого першого навчителя; але тільки-но я обіграв його, як настрій графа різко змінився: очі заблищали, як у тигра, обличчя перекосилося від злості, а брови застрибали так, як мені зроду не випадало бачити. Він став лементувати, немов розбещена дитина. Іноді він просто казився, кидав кості, тупотів ногами, гриз свій ріжок і грубіянив мені. Але я поклав край цьому навіженству. Вивчивши всі тонкощі триктраку, я провадив змагання так, як мені заманеться: я дозволяв графові вигравати на початку партії, а наприкінці поліпшував гру і зрівнював рахунок. Кінець світу і то не так уразив би графа, ніж несподівана перевага досі нездарного учня; проте він ні разу не визнав себе переможеним. Незмінний наслідок гри лише давав поживу його лихому гумору.
— Далебі,— нарікав він,— бідна моя голівонька вже притомилася. Ви завжди виграєте наприкінці партії, коли я вже перестаю метикувати.
Графиня, з грою знайома, розкусила мої хитрощі одразу й побачила в них доказ мого кохання. А втім, ці подробиці здатні поцінувати лише ті, хто знає, який важкий триктрак. Здавалося б, дріб'язок, але як багато сказав він її серцю! Адже любов, як той Бог у проповідях Боссюе29, ставить над усі блискучі звитяги склянку води, піднесену бідарем, або ж подвиг невідомого вояка, полеглого на бойовищі. Графиня подякувала мені поглядом — з тих, що розтоплюють юне серце. Вона подивилася на мене так, як дивилася досі лише на своїх дітей! Віднині вона уже завжди дарувала мене цим поглядом, гомонячи зі мною. Не вмію розповісти, що я відчував, ідучи того благословенного вечора з Клошгурда. Моє тіло ніби розтануло, зробилося невагомим, я не йшов, а летів. Я відчував у собі цей погляд, який осяяв мені душу, а два коротких слова: "До завтра!" — лунали в моїх вухах великоднім кантом: "O filii, o filae!"*. Я воскрес для нового життя. Отож я щось для неї важив! Я задрімав, овіюваний палким подихом жаги. Омахи полум'я маяли перед моїми заплющеними очима, як ті гарні вогненні гадючки, що гоняться одна за одною в каміні, де догорають звуглілі аркуші паперові. Уві сні її голос став ніби відчутним, сповив мене осяйною атмосферою, сп'янив ароматом, обернувся в музику, таку приємну для слуху. Другого дня вона зустріла мене так, що я зрозумів, що графиня віддала мені всі свої почуття, і я віднині був утаємничений у всі відтінки її голосу. Тому дню випало стати одним із найзнаменніших у моїм житті. По обіді ми пішли гуляти і спустилися з верхів'я гори в ланди, де грунт був кам'янистий і безплідний і лежав облогом. Лише подекуди стояли самотні дуби й ріс глід, укритий уже ягодами, а замість трави стелився килимок сухого червонясто-рудого моху — він жеврів під промінням призахідного сонця. Іти було важко, я вів Мадлену за руку, а пані де Морсоф підтримувала Жака. Граф, а він вів перед, раптом ударив ціпком об кремнисту землю, обернувся до мене і сказав люто:
— Ось яке моє життя! — Відтак, обернувшись до дружини, додав нібито перепрошуючи: — Звісно, так було до знайомства з вами!
* О сини, о дочки! (Латин.)
Перепросини зроблено запізно, графиня поблідла. Яка б жінка не похитнулась, зазнавши такого удару.
— Яке тут розкішне повітря! — вигукнув я.— Яка чудова світлотінь! Я хотів би, щоб ці ланди належали мені, може, я знайшов би в їхніх надрах пребагаті скарби. Але найбільшим дарунком було б сусідство з вами. Чого б я не дав за цей краєвид, адже він аж очі вбирає, і за цю мальовничу річку, отінену купами вільхи та ясеня, тут просто відпочиваєш душею! Які різні наші уподобання! Для вас цей куточок лише перелоги, а для мене рай та й годі!
Вона подякувала мені поглядом.
— Ідилія! — зітхнув він гірко.— Тут не місце для людини з вашим іменням.— Замовк на хвилю і додав: — Що це, благовіст? Я добре чую, як бамкають дзвони в Азе.
Пані де Морсоф злякано позирнула на мене. Мадлена стисла мені руку.
— Може, вернемося додому і зіграємо партію в триктрак? — запропонував я графові.— Стук гральних костей заглушить звуки дзвонів.
Ми рушили назад, гомонячи про всяку всячину. Граф скаржився на нездужання, хоч і не казав, що йому болить. Коли ми опинилися у вітальні, запали якісь особливо тоскні хвилини. Граф сидів у глибокому фотелі, байдужий до всього, а дружина його не турбувала, вона знала симптоми хвороби і вміла запобігати її нападам. Я мовчав, як і вона. Піти графиня мене не просила, отже, вона думала, що партія в триктрак може розважити чоловіка і погамувати дратівливість хворого — істерика просто убивала її. Хоч пан де Морсоф був завзятим гравцем, але просити його зіграти партію в триктрак було не так легко. Як та світська манірниця, він хотів, щоб його благали, уламували: почувати себе вдячним партнеру він боявся, оскільки справді був йому вдячний. Якщо, захоплений цікавою розмовою, я забував про ці церемонії та антимонії, він ставав похмурий, жовчний, різкий, дратувався з будь-чого і все заперечував. Бачивши його злий гумор, я пропонував йому зрізатися в триктрак, тоді він починав комизитися: