— Боже мій, якщо така Твоя помста за скарги, присягаюсь, я ніколи не нарікатиму. Як! Ви його залишили самого? — вигукнула вона, побачивши мене.
— Я почув ваші зойки і злякався за вас.
— О, я зовсім здорова! — відповіла вона.
Вона захотіла переконатися, що пан де Морсоф спить; ми зійшли вниз і при світлі лампи разом схилилися над ним; граф дуже ослаб від великої втрати крові, але не спав; він гарячково перебирав руками, намагаючись натягти на себе ковдру.
— Кажуть, що так роблять умирущі,— сказала графиня.— Ох, якщо він помре від цієї хвороби, в якій завинили ми з вами, присягаюсь, я ніколи не одружуся! — І вона уривчасто простерла руку над його головою.
— Я зробив усе, щоб його врятувати,— сказав я.
— О, ви бездоганний,— озвалася вона,— а я велика грішниця.
Вона схилилася над блідим чолом недужого, витерла з нього піт своїм волоссям і набожно поцілувала його; але я побачив з таємною радістю, що вона вважає ці пестощі спокутою.
— Бланш, води! — ледве чутно прошепотів граф.
— Бачите, він впізнає мене одну,— сказала вона, подаючи йому склянку.
Ніжним голосом і лагідним ставленням до графа вона ніби силкувалася зректися почуття, що пов'язувало нас, принісши його в жертву хворому.
— Анрієтто,— сказав я,— підіть відпочиньте бодай трошки, благаю вас.
— Нема більше Анрієтти, — урвала вона мене владним тоном.
— Лягайте, інакше ви захворієте. Ваші діти і він сам велять, щоб ви дбали про себе: бувають випадки, коли егоїзм стає вищою чеснотою.
— Атож,— відповіла вона.
Вона пішла, доручивши графа моїй опіці і подаючи мені такі благальні знаки, що вони могли б викликати побоювання за її тяму, якби не були такі дитинно наївні і не передавали глибокого каяття. Ця сцена, яка показала мені, наскільки вражена її чиста душа, дуже стурбувала мене; я боявся, що для неї небезпечне таке надмірне збудження. Коли приїхав лікар, я відкрив йому, які безглузді муки терзають мою славну Анрієтту. Хоча я був дуже стриманий, моя щирість розвіяла підозри пана Оріже, і він заспокоїв тривогу невинної душі, запевнивши, що все одно граф не міг би уникнути хвороби і що його перебування під горіхом скорше пом'якшило, ніж загострило її розвиток.
Протягом п'ятдесяти двох днів графове життя висіло на волоску; ми з Анрієттою по черзі чергували біля нього і провели по двадцять шість ночей при його узголів'ї. Безперечно, пан де Морсоф вижив тільки завдяки нашим невсипущим турботам і педантичній точності, з якою ми виконували всі приписи пана Оріже. Цей лікар, схожий на всіх медиків-філософів, яким життєвий досвід і проникливість дають право сумніватися в шляхетних учинках, вважаючи їх лише виконанням таємного обов'язку, був присутній при змаганні великодушності між мною і графинею й іноді кидав на нас пильні погляди, боячись, що марно захоплюється нами.
— При такому захворюванні,— сказав він мені, прийшовши до графа утретє,— смерть знаходить собі швидкого помічника в душевному стані хворого, надто якщо він так розладнаний, як у графа. Лікар, доглядачка, все довколишнє тримають його життя в своїх руках, бо одне необачне слово, один зляканий позирк можуть виявитися сильнішими за отруту.
Кажучи так, Оріже пильно стежив за моїм лицем, але побачив у мене в очах лише відбиток чистого сумління. І справді, за весь час важкої недуги графової в мене не майнуло й тіні ницої думки, що інколи народжується в найневинніших душах. Хто споглядав велич природи, той і сам поривається до досконалості й гармонії. Наш внутрішній світ має уподібнюватися цьому зразкові. В чистій атмосфері все чисте. Біля Анрієтти все дихало небесним ароматом, здавалося, всяке нескромне бажання навік віддалило б вас від неї. Вона була для мене не лише втіленням щастя, а й символом чесноти. Бачачи, що ми завжди такі турботливі й уважні до хворого, лікар, здавалося, був зворушений і ставився до нас з лагідною поштивістю, ніби казав сам до себе: "Осьде хворі, але вони ховають свою рану і забувають про неї!" Пан де Морсоф, через химерну суперечність, що, як казав наш пречудовий лікар, часто спостерігається у людей з таким підірваним здоров'ям, став тепер надзвичайно слухняним, терпеливим, ніколи не нарікав і виявляв дивовижну покору, тоді як раніше, коли він почувався добре, кожний дріб'язок викликав безконечні сварки. Причиною такого цілковитого підкорення медицині, яку він недавно геть відкидав, був таємний страх смерті — ще одна суперечність у характері людини бездоганно хороброї! Цим страхом можна було пояснити і багато інших дивацтв у графа, якого так змінило його лихо.
Чи ви повірите, Наталі, як я вам признаюся в цьому? П'ятдесят днів графової хвороби і місяць по ній були найкращою порою мого життя. Хіба кохання, яке виникає в безмірах душі, не нагадує глибокої річки в квітучій долині — в її води ллються дощі, стікають струмки й потоки, падає листя і квіти, скочується прибережне каміння і навіть брили з шпилів далеких стрімчаків? Річка стає багатоводною, приймаючи і грозові зливи, і повільні струмені прозорих джерел. Атож, якщо кохаєш, кохання всеосяжне. Коли перша небезпека минула, ми з графинею потроху пристосувалися до графової хвороби. Хоча догляд за хворим вносив якийсь нелад, його кімната скоро стала охайною і затишною. І незабаром ми відчули себе там, як двоє людей, викинутих бурею на безлюдний острів; бо лихо не тільки відрізає людей від суспільства, а й позбавляє їх жалюгідних забобонів, прийнятих у ньому. Турботи про хворого змушували нас до тісного спілкування, недоступного за інших обставин. Як часто наші руки, колись такі несміливі, зустрічалися тепер, коли ми доглядали графа! Хіба допомагати Анрієтті і підтримувати її не було моїм обов'язком?! Іноді, боячись відійти від недужого, і оберігаючи його, як вартовий на чатах, вона забувала поїсти; тоді я ставив їй тарілку на коліна і, поки вона похапцем обідала, прислужував їй. То була невинна ідилія на краю розверзнутої могили. Анрієтта квапливо наказувала мені, що треба робити, аби полегшити графові муки, і давала мені безліч дрібних доручень. У перші дні, коли нависла над нами грізна небезпека позмітала, як під час бою, всі прийняті у житті умовності, пані де Морсоф несамохіть відступала від суворих правил, яких усяка, навіть найщиріша жінка дотримується в мові, в манерах, у поводженні, якщо вона в товаристві або в сімейному колі, і які їй непотрібні в інтимнішій обстановці. На зорі, з першим пташиним співом, вона часто приходила будити мене в пеньюарі, і я міг роздивитися пречудові скарби, які я в шалених мріях називав своїми. Чи могла вона не стати мені ближчою, хоч і лишалась і далі гордою й величною? До того ж у перші дні небезпека позбавила всякої жаги невинні вольності, які ми собі дозволяли, отож вона не бачила в них нічого поганого; а потім, коли життя увійшло в свою колію, Анрієтта, мабуть, подумала, що для нас обох було б образливо, якби вона змінила своє ставлення до мене. Ми непомітно зближалися все більше і зробилися наполовину подружжям. Вона з гордістю виявляла мені довіру, така ж певна мене, як і себе. Це означало, що я проник ще глибше в її серце. Графиня стала моєю Анрієттою, змушена ще сильніше кохати того, хто намагався зробитися її другим "я". Незабаром мені вже не доводилося чекати як ласки її руки, вона покірно залишала її в моїй при першому благальному погляді; я міг п'янко милуватися на прегарні лінії її тіла в ті довгі години, коли ми дослухалися до подиху заснулого графа, і вона вже не уникала моїх поглядів. Скромні насолоди, які ми собі дозволяли,— ніжні погляди, слова, проказані пошепки, щоб не порушити сну хворого, побоювання і надії, тихо повідані одне одному, і, нарешті, безліч дрібничок, що свідчили про цілковите злиття двох стомлених у розлуці сердець,— усе це освітлювало наше життя, потьмарене тінню скорботи. Ми глибоко пізнали наші душі у цій випробі, якої часто не може витримати найпалкіша любов, бо навіть закоханих обтяжує щогодинне спілкування, і вони розлучаються, вважаючи спільне життя або надто важким, або надто порожнім. Ви знаєте, скільки мороки завдає хвороба хазяїна дому, розладнуючи всі справи, не залишаючи нікому вільного часу; виключившись з життя, він порушує звичний розпорядок своєї родини і всього будинку. Хоча в останній час усі клопоти по господарству лежали на пані де Морсоф, граф усе ж дечим допомагав їй: вів переговори з орендарями, зустрічався з діловими людьми, цікавився грошовими справами; якщо душею дому була вона, то тілом залишався він. Тепер я став управителем графині, щоб вона могла доглядати чоловіка, не боячись, що все розвалиться. Мою допомогу вона приймала просто, без усякої подяки. Як і вона, я теж порався по дому, передавав накази від її імені, і це ще більше зміцнило нашу ніжну співдружність. Часто вечорами я гомонів з нею в її кімнаті про хатні справи і про дітей. Ці розмови надавали нового відтінку правдоподібності нашому уявному шлюбу. З якою радістю Анрієтта давала мені грати роль її чоловіка, займати за столом його місце, розмовляти замість нього зі сторожем, і все це в чистоті душі, не позбавленій таємної втіхи, якої спізнає навіть найцнотливіша жінка, знайшовши спосіб точно дотримуватися букви закону, задовольняючи при цьому своє приховане бажання. Знесилений хворобою, граф більше не пригнічував дружини і домашніх; тепер графиня знову воскресла, вона дістала право цікавитися мною і дбати про мене. З якою радістю я вгадував її бажання — може, не зовсім усвідомлене, але ясне,— розкрити переді мною свою вдачу, всі свої вартості і показати, що вона стає зовсім іншою з тим, хто її розуміє! Ця квітка, що позгортала пелюстки в холодному кліматі сімейного життя, розпускалася перед моїми очима і для мене одного; вона була така щаслива розкритися переді мною, і я теж радів, з подивом милуючись на неї. Кожною дрібничкою вона доводила мені, що я завжди цікавий їй. В ті дні, коли, провівши ніч у хворого, я спав допізна, Анрієтта вставала раніше за всіх і турбувалася про те, щоб довкола мене була цілковита тиша. Жак і Мадлена, самі того не помічаючи, гралися осторонь; вона знаходила тисячі способів, щоб самій поставити на стіл мій куверт; нарешті, коли вона подавала мені сніданок, яка радість прозирала у кожному її жесті, яка легкість ластівки була в рухах, як пашіли її щічки, як тремтів голос, як сяяли її очі!