Вона затрепетала й палко стисла мою руку.
— Ще один погляд! — сказав я.— Такий погляд, який ти дарувала мені колись!.. Жінка, котра цілком віддається чоловікові,— вигукнув я, коли мене осяяло світло її очей,— не вливає в нас стільки життя й світла, скільки ти дала мені в цю хвилину! Ти моя єдина любов!
— Я житиму! — озвалася вона.— Але зціліться й ви!
Цей погляд стер з моєї пам'яті всі Арабеллині кпини.
Ви бачите, я став іграшкою двох несумісних пристрастей і по черзі улягав їхньому впливу; я любив ангелицю й чортицю — двох жінок однаково гожих; одну, прикрашену всіма чеснотами, які ми топчемо собі під ноги, кленучи нашу недосконалість; другу, наділену всіма вадами, що їх ми підносимо вгору з себелюбства. Я пішов по довгій алеї, обертаючись, щоб глянути на пані де Морсоф (вона стояла, прихилившись до дерева, разом з дітьми, які махали мені хусточками), і раптом відчув, як у душі моїй ворухнулася пиха: адже я зробився вершителем долі двох найпрекрасніших створінь, гордістю двох жінок, таких несхожих, але таких довершених, і будив у них таку безмірну жагу, що кожна з них ладна померти, коли позбудеться мене. Це не гідне самовдоволення було покарано двічі, вірте мені, Наталі! Якийсь злий дух нашіптував мені, щоб я дожидався біля Арабелли тієї години, коли графова смерть або порив Анрієттиної розпуки приведуть її до мене, бо Анрієтта все ще кохала мене; її суворість, її сльози, докори сумління, християнська сумирність красномовно доводили: ніщо не могло вирвати цього почуття з її серця, так само як і з мого. Коли я брів по прекрасній алеї, поринувши в свої роздуми, я вже мав не двадцять п'ять років, а всі п'ятдесят. Очевидно, молодик ще частіше, ніж жінка, в одну мить перескакує від тридцяти років до шістдесяти. Хоча я одразу відігнав ці ниці думки, мушу признатися, вони й далі переслідували мене. Можливо, дух, який навіяв їх, жив у замку Тюїльрі, під склепіннями королівських палат. Хто міг би в ті часи опинатися розбещеному впливу Людовіка XVIII, котрий казав, що ми пізнаємо справжні пристрасті лише в похилому віці, бо пристрасть прекрасна й несамовита, лише коли до неї домішується часточка немічності, що надає кожній насолоді того трепету, якого спізнає гравець, роблячи останню ставку. Дійшовши до кінця алеї, я обернувся й побачив, що Анрієтта все ще стоїть під деревом, тепер уже одна. І я повернувся сказати їй останнє прощай, скроплене слізьми скрухи, що її причину я приховав. Сам того не відаючи, я лив ці щирі сльози, оплакуючи наше чудове кохання, занапащене навік, наші невинні почуття, ясні квіти юності, яким ніколи не ожити, бо потім чоловік уже не дає, а тільки бере; в своїй коханці він любить самого себе, тоді як у юності він любить кохану в самому собі; пізніше ми передаємо свої уподобання, може, і свої вади тій, що кохає нас; а в молоді роки наша коханка прищеплює нам свої чесноти й ніжні почуття; вона прилучає нас до краси своєю усмішкою й навчає відданості своїм прикладом. Горе тому, хто не мав своєї Анрієтти! Горе й тому, хто ніколи не знав якоїсь леді Дадлей! Якщо перший одружується, він не утримає своєї дружини; другого ж покине коханка. Але щасливий той, хто здобуде обох жінок в одній; щаслива та людина, кого ви покохаєте, Наталі!
Вернувшись до Парижа, ми ще більше зійшлися з Арабеллою. Незабаром ми почали, непомітно для нас самих, ламати закони світського товариства, колись обов'язкові для мене: лише за суворого дотримання цих законів світ пробачає ось такі фальшиві ситуації, в яку поставила себе леді Дадлей. Суспільство вічно силкується проникнути за запону, яка приховує справжні взаємини людей, але як тільки розкриє таємницю, вимагає суворого додержання звичайності. Коханці, змушені жити в світі, діждуться жорстокого осуду, якщо надумають перекидати бар'єри, поставлені світською добропристойністю, і не шануватимуть правил етикету; тут ідеться вже не про інших, а про них самих. Турботи про те, як підійти до своєї симпатії, пильнуючи ґречності; комедії, які ми розігруємо, і таємниці, які ми приховуємо,— вся ця стратегія щасливого кохання заповнює наше життя, оновлює бажання і не дає нам нудити світом від рутини. Але перші пристрасті марнотратні, як і самі юнаки, які вирубують усі дерева в садах своєї душі замість бережно плекати їх. Арабелла не визнавала цих міщанських поглядів і скорялася їм спочатку лише на догоду мені; але, мов той кат, який загодя обирає свою жертву, вона хотіла знеславити мене в очах усього Парижа, щоб зробити своїм sposo*. Вона кокетувала й хизувалася, бажаючи утримати мене при собі; їй здавалися пісними наші галантні любощі, про які у світі не важилися говорити відкрито, за браком доказів, і лише шушукалися по кутках. Хіба міг я засумніватися в її коханні, бачачи, як безтямно вона робила нерозважливі вчинки, які загрожували зрадити наші взаємини? Віддавшись радощам забороненого кохання, я скоро збезнадіївся, побачивши, що порушив усі настанови Анрієтти. І тоді я зовсім пустився берега, мов той сухітник, який уже наприкінці віку не дає вислухувати своїх хворих грудей: все одно пропадати! В моєму серці завжди зоставався закамарок, до якого я не міг доторкнутися без болю; якийсь мстивий дух завжди викликав у мене думки, що на них спинятися я не смів. У листах до Анрієтти я нарікав на цю моральну недугу, чим завдавав їй нових прикрощів. "Ціною всіх жертв і втрачених скарбів я сподівалася бодай бачити вас щасливим",— говорила вона в єдиному одержаному мною листі. Але я не був щасливий! Наталі, люба, щастя досконале, воно не терпить порівнянь. Коли перший жар кохання вичах, я заходився несамохіть порівнювати цих жінок; раніше я не усвідомлював, який вони складали контраст. Усяка сильна пристрасть так прибиває нас, що спочатку ніби стирає всі гострі кути нашої вдачі і згладжує борозни, прокладені в нашій свідомості добрими чи лихими звичками; але згодом у духовній подобі коханців, котрі краще пізнали одне одного, знов виявляються втрачені вже риси; тоді кожне осуджує другого, і часто характер вступає в змагання з почуттям, породжуючи антипатії, які спричиняються до чвар і розривів, а люди поверхові ставлять на карб людському серцю зрадливість. У наших стосунках настав такий злам. Уже не так засліплений принадами леді Дадлей, я почав, так би мовити, аналізувати свої розкоші і, сам того не бажаючи, зробив висновки, невтішні для неї.