Пан Оріже міцно потиснув мені руку, ніби бажаючи мене підбадьорити.
— Кріпіться, пане,— сказав він, звівши очі до неба.
Слова його виражали жаль: він вважав, що мені також тяжко так само, як і їй; він і гадки не мав, як катували мене його слова, впиваючись у серце, наче отруєні стріли. Я знову скочив в екіпаж, обіцяючи візникові щедру винагороду, якщо він вчасно довезе мене до Клошгурда.
Незважаючи на всю мою нетерплячку, мені здалося, що ми їхали всього кілька хвилин, так я був поглинутий гіркими думками, які тислися мені в душі. Вона помирає з горя, а її діти здорові! Отже, вона помирає через мене! І моя мучителька совість винесла мені один з найнещадніших присудів, які не дають нам спокою ціле життя, а іноді і за його межами. Яке кволе, яке безпорадне людське правосуддя! Воно судить лише явні злочини. Чому воно прирікає на смерть і ганьбу убивцю, який стинає свою жертву одним ударом, великодушно підстерігаючи її уві сні і присипляє навік або вбиває зненацька, рятуючи від агонії? Чому воно дарує щасливе життя і пошану убивці, який вливає крапля по краплі смертельну отруту в щиру душу, підточуючи її снагу й руйнуючи тіло? Скільки у нас непокараних убивць! Які ми поблажливі до пороку в шовкових рукавичках! Як легко виправдуємо ми убивство, вчинене з допомогою моральних тортур! Якась невідома мстива рука нараз відхилила переді мною мальовану завісу, за якою ховається суспільство. І я побачив численні жертви, які ви так само добре знаєте, як і я: пані де Босеан, яка за кілька днів до мого від'їзду сховалася в Нормандії, щоб там сконати! Герцогиню де Ланже, скомпрометовану в очах товариства! Леді Брендон68, яка втекла до Турені й померла в убогій хатинці, де леді Арабелла жила два тижні,— вам відома причина цієї жахливої смерті! Наша доба багата на такі події. Хто не чув про безталанну молоду жінку, яка отруїлася з ревнощів, тих ревнощів, що зараз убивають і пані де Морсоф? Хто не здригнувся, дізнавшись про долю гарної дівчини, загиблої наче ніжна квітка, згризена тлею, після двох років заміжжя,— жертви цнотливого невідання, занапащеної мерзотником, якому Ронкероль, Монріво, де Марсе досі потискують руку, бо він, бачте, підтримує їхні політичні інтриги? Хто не трепетав, слухаючи розповідь про останні хвилини жінки, яка зосталася непохитною, незважаючи на всі благання, і не побажала ніколи зустрічатися з чоловіком по тому, як вона великодушно оплатила його борги? Пані д'Еглемон побачила перед собою відкриту могилу і, хто знає, чи лишилася б вона живою, якби не клопоти мого брата? Світське товариство і наука стають спільниками цих злочинів, які у нас не підлягають судовій відповідальності. Нібито ніхто не вмирає ні з горя, ні з кохання, ні з розпуки, ні з таємних докорів, ні з марних уповань, скільки разів плеканих і знов вирваних з коренем. У сучасній мові є безліч хитрих слів, якими можна все пояснити: такі, як гастрит, перикардит і тисячі хвороб жіночих; їхні назви шепчуть одне одному на вухо, і вони правлять за перепустку на той світ для небіжчиків, зрошених лицемірними слізьми, які швидко осушує нотарева рука. Чи криється в глибині цього нещастя якийсь незнаний нам закон? Чи повинен столітній дуб безжально встелювати землю трупом, знищуючи підлісок довкола себе для того, щоб заціліти самому: так мільйонер поглинає сили безлічі дрібних ремісників. Чи існує хижацьке плем'я, яке п'є кров ніжних і кволих створінь? Господи! Невже я з породи тигрів? Докори сумління краяли мені серце гострими пазурями і сльози котилися з очей, коли я ввійшов в алею, що вела до Клошгурда: стояв туманний жовтневий ранок, і вітер рвав зів'яле листя з тополь, посаджених за наказом Анрієтти в цій алеї, звідки вона недавно махала мені хусточкою, ніби кличучи назад. Чи жива вона? Чи встигну я ще відчути її білі рученьки на своїй схиленій голові? За одну хвилину я спокутував усі насолоди, які спізнав з Арабеллою, і подумав, що вони дісталися мені надто дорого! Я заприсягся, що більше ніколи не побачу її, і зненавидів Англію. Хоча леді Дадлей була лише різновидом своєї породи, я суворо засудив геть усіх англійців.
Коли я ввійшов у Клошгурд, серце мені тьохнуло. Я побачив Жака, Мадлену та абата де Домініса вкляклих перед дерев'яним хрестом; його було вкопано на ділянці, що перейшла до графових угідь, як їх огороджувано: ні граф, ні графиня не захотіли зносити хреста. Побачивши дітей, що зверталися до Бога, і поважного діда, я вискочив з екіпажа і підійшов до них, серце у мене болісно стискалося, лице заливали сльози. За кілька ступнів од них стояв старий берейтор без капелюха.
— Як вона? — спитав я в абата де Домініса, поцілувавши у чоло Жака й Мадлену,— діти, не уриваючи молитви, холодно глянули на мене.
Абат підвівся, я взяв його за руку і, спираючись на нього, спитав:
— Вона ще жива?
Він повільно кивнув головою з коротким і сумним виразом.
— Говоріть, благаю вас, говоріть в ім'я всього святого! Чому ви молитеся біля цього хреста? Чому ви тут, а не біля неї? Чому її діти надворі в такий холодний ранок? Скажіть мені все, щоб я не допустився з невідання якоїсь непоправної помилки.
— Ось уже кілька днів графиня пускає до себе дітей лише в певні години,— сказав абат.— Пане,— вів далі він, помовчавши,— можливо, вам краще почекати кілька годин, перш ніж іти до пані де Морсоф; вона дуже змінилася! Її слід підготувати до цього побачення, ви можете ще загострити її страждання... Тепер смерть була б для неї благодіянням.
Я потис руку цьому божому чоловікові, який і поглядом, і голосом зцілював рани ближнього, пом'якшуючи їхній біль.
— Тут ми всі молимося за неї,— вів далі він,— бо цю святу жінку, раніше таку сумирну й ладну померти, ось уже кілька днів терзає таємний страх смерті; її очі, звернуті до тих, хто повен життя, вперше затуманює недобре, заздрісне почуття. Мені здається, що це потьмарення душі викликане не стільки боязню смерті, скільки мимовільними внутрішніми поривами, неначеб зів'ялі квіти юності п'янять її своїм болісним ароматом. Атож, злий дух змагається з небом за цю прекрасну душу. Графиня веде важку боротьбу, мов Христос на Оливній горі, і зрошує слізьми білі троянди, що оточують вінцем її голову й опадають одна по одній. Чекайте, не показуйтеся їй зараз: ви принесете до неї пишноту королівського палацу, вона побачить на вашому обличчі відблиски великопанських свят, і ви примножите її скорботу. Будьте милосердний до слабкості, яку сам Бог простив Своєму Синові, що став людиною. Яка була б наша заслуга, якби ми перемагали, не маючи ворога? Дозвольте ж її сповідникові і мені, двом дідам, хирність яких не може образити її зору, підготувати її до цього несподіваного побачення і до тих хвилювань, від яких вона відмовилася на вимогу абата Біротто. Одначе всі справи земні пов'язані незримими нитками Божественного Промислу, помітними лише втаємниченому; і якщо ви прийшли сюди, можливо, вас привела провідна зоря, що сяє у світі духовному, показуючи нам шлях і до ясел, і до могили.