Раз от я і Вовк Неситий,
Кинувши гостинець битий,
На мандрівку ми пішли.
Ба, зайшли за ліс, за води,-
Ні притулку, ні господи,
Лиш степи, луги були.
Тут нас сонце припікає,
Ба, вже й голод дотискає,
Аж тут зирк. Лоша пасесь!
Та таке гладке та любе,
Що мій Вовк аж острить зуби,
Шкіра вся на нім трясесь.
Сів, бідняга, важко сапа…
А з Лошатком мама Шкапа,
Вкрасти вже вона не дасть.
Каже Вовк: "Піди, Микитко,
Запитай ту Шкапу швидко,
Чи Лоша нам не продасть?"
Я пішов, вклонивсь їй низько.
"Що, матусю, пасовисько
Тутка маєте незгірш?
Та й Лошатко! От пахолок!
Чей його нам на виховок
Продасте за добрий гріш?"
"Що ж, купуйте, люди божі!
Я й не що великі гроші
Буду правити від вас.
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копті:
Се тобі ціна якраз".
Ну, та я не в тім'я битви
До копита підходити!
Шкапі поклонивсь до ніг
Та й кажу: "Спасибі, мати,
Та не вмію я читати".
І до Вовка знов побіг.
"Друже, Шкапа ся лагідва,
І Лоша продати згідна,
І ціни не хоче драть.
Каже, в неї цінники ті
Є на задньому копиті —
Жаль, що я не вмів читать".
"Що,— Вовк крикнув,— ти, нездаро!
Навіть кінських літер пару
Ти не вмієш прочитать?
Я в письмі тім дуже вчений,
До гімназій, академій
Виходив років аж п'ять".
І пішов мій Вовк Неситий
Шкапу за Лоша просити.
Шкапа ж відповіла: "На,
Ось лиш прочитай значки ті,
Що на задньому копиті,-
Там написана ціна".
Вовк Неситий нахиляєсь,
До копита призираєсь,-
Ех, як фрасне Шкапа враз,
Як у лоб не вцідить просто,
А була підкута остро,-
То мій Вовк, мов свічка, згас.
Шкапа ж як не зарегоче
Та з Лошатком потеркоче,
Що і слід обох пропав.
А Вовчисько добру хвилю
Полежав в такім знесиллю,
Мов зовсім небіжчик став.
Далі очі продирає,
Доокола позирає,
Але встати ані руш.
"Гей,— кажу йому,— Неситий,
Сам Лоша ти з'їв? Лишити
Не хотів мені ні кус?
Га, ненаїсна прочвало!
З'їв усе, ще й того малої
Друга на обід не клич!..
Адже ж я, невдячний цапе,
Перший торг робив у Шкапи,
То належавсь могорич.
Ну, скажи так правду гладко:
Дешево купив Лошатко?
Людська, знать, ціна була.
Ви й не довго торгувались,
По-приятельськи розстались —
Втішна щось вона пішла.
А проспавсь ти смачно, друже!
По такім обіді дуже
Се плявдує на живіт.
А як славно ти, Вовчуку,
Вмієш кінськую азбуку —
Справді, чудо на весь світ!"
Так я з Вовка кпив до ночі,
Він же, витріщивши очі,
Все лежав та лиш: "Ах, ах!"
Далі каже: "Будь ти чесний!
Що за торг би був чудесний,
А та дич — б'є по зубах!"
"Ой,— сказав Бабай,— Микито,
Не смішний твій жарт, бо скрито
В нім гіркої правди шмат.
А найгірш те, що Неситий
Нині ворог твій забитий,
З світу рад тебе зігнать".
"Е,— рік Лис,— наплюй на нього!
Все у Вовка злоби много,
Але злоба ум сліпить.
Світ би весь пожер він скоро,
Ба, коли не влізе в горло!
А розумний з злоби кпить!"
ПІСНЯ ДЕСЯТА
При розмові шахом-махом
Лис с Бабаєм битим шляхом
Не спішаться, звільна йдуть.
Втім Бабая штурк Микита.
"Стрику, осьде ямка скрита,
Живо заховаймось тут!"
Під місток, що був на шляху,
Втік Бабай в великім страху,
Думав: може, де стрілець?
А за ним шмигнув Микита,
Та на шлях глядів з укриття…
Пст! А сам трясеться ввесь.
А тим шляхом ізо Львова
Йде процесія здорова,
Що ходила там на суд:
Старий Півень перед веде,
За ним його весь рід іде,
Тільки мар вже не несуть.
Заховавши жаль у серці,
З горя випивши по чвертці,
Всі співають "Комаря":
"Гей, там в лісі шум зробився,
Комар з дуба повалився!
Кличте, кличте лікаря!
Розбив собі головище
На дубовий конарище
(Соло Півень витяга);
Вилетіла Муха з хати
Комаренька рятувати
(Вся рідня підпомага).
"Ой Комарю, господарю,
Жаль мені вас непомалу,-
Тягне Півень голоском.-
Чим же я тебе улічу?
Бо тобі я щиро зичу! —
Хор підхопив весь гуртком.-
Продам хату, продам сіни,
Щоб добути медицини,
Ще й покличу лікаря,
Продам граблі і мотику,
Заплачу ще і аптику,
А вздоровлю Комаря.
Ой, як гукне Муха люба,
Поскакали кліщі з дуба,
Комарю спинили кров.
Мурашечки прибувають,
Подушечки підстеляють,
Щоб на нього сон прийшов".
Так-то куряча рідня вся
Верещить, аж порівнявся
Старий Півень із містком;
Втім, мов блискавка, з укриття
Як не скочить Лис Микита
Та й хахап його мельком!
"Га, ти тут мені, драбуго!" —
Скржкнув Лис, і вхопив туго,
І головку враз відгриз.
Півень лиш крильцями стріпав
І лапками довго сіпав:
З трупом в яму скочив Лис.
"Бійся бога, мій синашу,
Заварив нову ти кашу!
Чи зовсім ти з глузду збивсь?
Півень сей — велика сила.
Мав протекцію в Бурмила
І цариці полюбивсь".
Так Бабай остерігає,
Та Микита вже не дбає,
Півня радісно скубе.
"Ти начхай на се, мосьпане!
Глянь лиш, що тут за сніданнє!
Пишно погощу тебе!
А на Півня сього, стрику,
Здавна злість я мав велику,
В серці й досі ще кипить:
Не за позов, не за шкоду,
Але за одну пригоду,
Про яку й згадати стид.
Раз голодний, що аж плачу,
Йду я попід сад і бачу:
Півень піє на вербі.
Як би тут його ошвабить,
Із верби додолу звабить
І до рук дістать собі?
І як стій я для потреби
Вдав пустинника із себе,
Мимрю: "Господи воззвах";
Далі під вербу підходжу,
Очі скромно вверх підводжу
Та й говорю, як монах:
"Любая моя дитино,
Дивна, райськая пташино,
Здоровлю тебе сим днем!
Дбаю я про тебе ревне,
Про твоє добро душевне
Дай розмову розпочнем!"