Пам'ятаю, в дні моїх чергувань у бібліотеці туди часто ніхто за весь вечір і не заглядав.
Робота в я Просвіті" дуже стомлювала Михайла Михайловича. Нерви його були надзвичайно напружені. Він почав скаржитися мені на безсоння. Його мучили тривожні й тяжкі сни, враження від яких іноді мучили його кілька днів.
Зустрічалися ми з ним, як і раніше, тільки під час після-обідних прогулянок. Якщо не бачилися день-два, передавали один одному листи. Проте Михайло Михайлович дуже нерву-вався, як щось заважало нам зустрітися.
Однак і умови наших зустрічей звичайно не могли не нервувати нас, а особливо Михайла Михайловича при його надмірній вразливості. Поскільки ми зустрічалися на вулицях, ми, насамперед, залежали від погоди. І в Михайла Михайловича з'явилося якесь забобонне ставлення до погоди, що він дуже яскраво відбив у своїх листах.
Якщо перший час ми жили тільки теперішнім, не дбаючи про майбутнє і не думаючи про минуле, то, чим далі ми зближувалися, питання про наше майбутнє, питання про влаштування спільного життя наполегливо постало перед нами.
Михайло Михайлович часто говорив і писав мені про те, що не може жити без мене, що задихається в таких умовах. Не раз говорив мені про те, що й робота в нього йшла б краще, й здоров'я поправилося б, якби ми жили вкупі.
Але який вихід ми могли знайти з того становища, що створилося?
Єдина можливість — виїхати з Чернігова. Якось Михайло Михайлович мені сказав:
— Хочеш, поїдемо завтра? Ось так, як стоїмо! Я засміялась:
— А куди ми поїдемо?
— Куди очі бачать.
— А якщо не влаштуємось? Ні. я так не можу!
Тепер, за радянського часу, це звучить дико, але тоді це мало реальну основу.
Я знала, що й Михайлові Михайловичу не так легко було влаштуватися на роботі в Чернігові — губернатор не затверджував, та й мені ледве вдалося поступити на службу.
— Треба спочатку підшукати щось, а потім уже їхати,— сказала я Михайлові Михайловичу.
Тоді він згадав про одного свого знайомого в Катерино-дарі, який міг би допомогти в цій справі. Він написав йому. Відповіді довго не було. Михайло Михайлович нервувався й хвилювався.
В 1907 році Коцюбинський на час відпустки поїхав з сестрою і дітьми до брата на Волинь.
Незадовго до його від'їзду трапилося таке: вранці Михайло Михайлович передав мені записку:
"Если получишь неприятное письмо, вызванное анонимом, не отвечай, не посоветовавшись со мной."
Через деякий час того ж дня сторож бюро приніс мені листа від Віри Іустинівни (вона служила теж у бюро):
"Мною одержано анонімного листа про Вас, відносно Михайла Михайловича. Звичайно, анонім—гидота, але кому охота бути об'єктом паскудних розмов як у бюро, так і в місті?"
Хоч Михайло Михайлович і прохав мене не відповідати, не порадившись з ним, але я тут же написала й передала сторожем:
"Не розумію змісту вашого листа. Анонім був для Вас і, мені здається, я про нього й не повинна була знати. Щождо паскудних розмов, то про кого не говорять у нашому болоті?"
На Михайла Михайловича ця Історія начебто не зробила сильного враження. Він написав мені:
"Не огорчайся случившимся. Все это пустяки по сравнению с нашим чувством. Я уклонился от объяснений— ни да, ни нет. Так пока лучше. На все придет время."
У другій записці він додав:
"Письма к тебе не читал, но твой ответ видел: ты написала так хорошо, что я не удержался и похвалил тебя вслух."
Але, звичайно, історія з анонімом схвилювала не тільки мене, а й Михайла Михайловича. Нам і без того важко було через те двоїсте життя, яким доводилося жити, і від того, що треба було обманювати когось і таїтися з нашими відносинами.
Михайло Михайлович був оптимістом і потішав мене, що, кінець-кінцем, все влаштується.
"Не грусти, моя дорогая, — писав він незабаром після цього випадку. — Все будет хорошо, мы будем счастливы и вознаградим себя за лишение — порукой тому наша любовь/^^^^ Поїхавши у відпустку, він по дорозі з Києва писав мені:
"Я все думаю — с чем ворочусь — с победой или с поражением. Беспокоит меня, что до сих пор не получаю письма из Екатеринодара. Быть может, оно ждет меня в Славуте."
Михайло Михайлович мав на увазі відповідь від приятеля на свое, прохання допомогти йому влаштуватися на роботі денебудь у другому місті.
В Славуті дійсно його ждав лист від приятеля. Проте, цей лист не потішив, а засмутив його. Приятель писав не з Катеринбдару а з закордону, з лікарні. Писав, що лікується в Німеччині і повернеться в Росію не раніш, як у вересні, й тоді обіцяв щось зробити.
"Печально погибли надежды на скорую ликвидацию того тяжелого положения, в котором находимся мы оба, — писав Михайло Михайлович із Славути.— Теперь опять приходится ждать, а мне, поверь, так трудно мириться с этим, так тяжело и горько."
І все ж надія його не залишала:
"Но не огорчайся очень, любимая. Чем больше стрс^даешь, тем больше наслаждения доставит счастье, тем ценнее оно будет. А оно будет, я в этом уверен."
Однак, все таки це турбувало його більше, ніж він хотів визнати. У тому ж листі він признається:
"Хочу как-нибудь успокоиться и не могу. Такой тяжелый год выдался, столько неприятных переживаний, что я не могу успокоиться, хотя очень желал бы этого и насильно прогоняю от себя невеселые мысли."
І в дальшому листі знову:
"Стараюсь отвлечься от печальных мыслей и хотя несколько успокоить нервы, освежиться. Не знаю, удастся ли мне это и в какой степени. Однако, делаю, что могу."
Його приятель незабаром помер, так і не встигши нічого зробити для нас.
Відпусткою своею цього року Михайло Михайлович залишився незадоволений. У Славуті, крім листа, що його засмутив, його неприязно зустріла погода—дощі й холод, — чого він так не зносив:
"Не смотря на красоту окружающей природы, приходится томиться в комнате", — скаржився він на початку відпустки. V
Згодом він трохи розважився поїздкою до одного польського поета і побаченням з українським письменником Марковичем, якого згадував з почуттям симпатії.
Приїхавши до Чернігова, він писав мені в Боромики, де я відпочивала у приятельки:
"Отпуск мой прошел скверно, как никогда. Я скучал, злился и не отдохнул. Тем не менее, все говорят, что я поправился и находят, что даже помолодел. Чувствую себя лучше, почти здоров. На днях думаю приняться за работу, за новый рассказ, хотя буду послушным и исполню все твои желания: не буду засиживаться поздно и переутомляться-"