ОСЬ МОЇ ЛИСТОЧКИ НАЙТЕНДІТНІШІ
Ось мої листочки найтендітніші, найміцніша моя основа,
В їхнім затінку я ховаю свої думки,— я їх не розкриваю,
Та вони мене розкривають більше, ніж усі мої інші вірші.
УВЕЧЕРІ НА БЕРЕЗІ МОРЯ
Увечері на березі моря
Дитина з батьком стоїть
І дивиться на схід, на осіннє небо.
Угору крізь тьму,
Де чорним громаддям сунуть хмари ненатлі, хмари жалобні,
Похмуро вкриваючи небо,—
По смузі прозорій та чистій ефіру, що лишилась на сході,
Сходить великий, спокійний, зоряний владар Юпітер,
А поруч, трохи вище —
Плинуть тендітні сестри Плеяди.
Дівча па березі, тримаючи батька за руку,
Дивиться на ті хмари жалобні, що переможно сунуть,
загрожуючи все поглинути,
І схлипує тихо.
Не плач, дитинко,
Не плач, моя люба,
Дай-но сльози тобі я зцілую,
Хмарам ненатлим панувати не довго,—
Скоро підуть із неба, а що зірки вони поглинають —
то тільки здається,
Зійде Юпітер, лиш будь терпляча; іншим вечором глянеш —
і зійдуть на небі Плеяди.
Вони ж безсмертні, усі ці зірки,— і срібні, і золоті
ще знову засяють,
Великі зірки й маленькі знову засяють — переживуть біду,
Знову засяють величезні безсмертні сонця
і довговічні задумливі місяці.
То невже, люба дитинко, ти тужиш лише за Юпітером?
Думаєш тільки про смерть зірок?
А проте щось та є
(Поцілунками тебе втішаючи, я пошепки додаю,
Перший натяк тобі даю, задачу і загадку),
Щось та в тривкіше за самі зірки
(Багато похоронів, багато-багато днів і ночей мине),
А щось переживе навіть світлосяйного Юпітера,
Переживе і сонце, і всіх супутників з їх орбітами,
І променистих сестер Плеяд.
ДУМКА
Про рівність: нібито гірше буде мені, як іншим ті самі, що й мої,
можливості дам і права — нібито власні мої права
не складаються з прав інших людей.
ДУМКА
Про покору, віру і відданість:
Я стою віддалік і дивлюсь — щось разюче е в тому, що величезні
маси людей ідуть за тими, хто в людей не вірить.
ДОВГО, ДУЖЕ ДОВГО, АМЕРИКО
Довго, дуже довго, Америко,
На мирних і гладеньких дорогах ти тільки радість
і процвітання знала,
Та прийшов, ох, прийшов час і криз болючих, і перешкод лихих,
і випробувань, яких не минути.
Тож збагни хоч тепер і світові покажи, хто діти твої насправді,
En-Masse
(Бо хто, крім мене, досі збагнув, хто твої діти насправді,
En-Masse?).
ОСПІВАЙТЕ ПОРУ, КОЛИ ЦВІТЕ БУЗОК
Тепер оспівайте мені радість, коли цвіте бузок (згадавши про неї),
О язик і губи, допоможіть мені, в ім'я Природи, спогадів
про літо раннє,
Позбирайте жадані знаки (як ото дітлахи збирають камінчики
чи нанизують мушлі на нитку),
Прикличте квітень чи травень, кумкання жаб у ставках,
пружне повітря,
Бджіл, метеликів, горобця з його простенькою піснею,
Синюха малого і ластівку бистру, не забудьте і дятла,
що блискає золотими крильми,
Лагідний серпанок сонячний, дим, що стелиться низом, імлу,
Мерехтіння вод, повних риби, блакить угорі,
Все, що веселе й іскристе, гомінкі потічки,
Кленові гаї, бадьористі лютневі дні, добування кленового цукру,
I вільшанку, що знай пострибує,— очі блискучі, грудки брунатні,—
Ще й музично-чисто співає вранці і ввечері,
Чи пурхає між деревами в яблуневім садку, будуючи
гніздо для подруги;
Ще — розталий сніг березневий, і вербу з пагонами жовто-зеленими,
Бо осьде весна, осьде літо! Але що це таке, що і в тій порі, і тепер?
Та це ти, знесилена душе, якась бентежна туга за не знати чим;
Нумо, не барімося тут, полиньмо звідси!
О, якби пташкою полетіти!
О, втекти б, попливти б на вітрильнику,
Щоб ширяти з тобою, душе, над усім, у всьому, як корабель на водах!
Збираючи ті натяки, ті прелюди, ту блакить небесну, траву,
ту росу ранкову,
Пах бузку, кущі з темно-зеленим, схожим на серця листям,
Лісові фіалки, маленькі тендітні бліді суцвіття,
що називаються цнота,
Зразки, різновиди — не заради самих себе, а заради всього,
що довкола них,
Щоб висвітлить кущ, який я люблю,— із пташками щоб оспівати
Радість пори бузку, що вертається в споминах.
МОЯ КАРТИННА ГАЛЕРЕЯ
У будиночку розвішую я картини, але це не звичайний будинок —
Він округлий, лише кілька дюймів від однієї стінки до другої.
Але гляньте: у ньому є місце для всіх видовищ у світі,
для всіх реліквій!
Ось мальовничі сценки життя, а це — сюжети зі смертю,
А оце — впізнали? — це сам чичероне,
Піднятим пальцем він показує на дорогі картини.
ІСПАНІЯ, 1873-1874
З імли найважчих хмар,
З феодального румовища, із купи кістяків королівських,
Іа тих старих європейських звалищ, понівечених ритуалів,
З руїн соборів, із палаців розвалених, могил ченців
Виглядають свіжі немеркнучі риси Свободи —
все те саме безсмертне обличчя зорить вперед
(Ніби матері твоєї лице, Колумбіє,
Спалах промовистий, як від меча,
Сяйнув аж до тебе).
Ні, ми не забули, що ти спородила нас.
Ти спізнилася? хмариться знов над тобою?
Але ми побачили тебе — і впізнали,
Ти доказ певний дала, на мить відкрила обличчя,
Тож чекай, як чекають скрізь, на свій час.
ЗОРЯНА ОПІВНІЧ
Це твій час, душе, вільний злет у безмовність,
Чим далі від книг, мистецтва, дня зітертого з лиця землі,
уроку готового.
Ти линеш у далеч, мовчиш, пильно стежиш, роздумуєш над тим,
що тобі найлюбіше:
Ніч, сон, смерть і зірки.
МОЯ КАНАРКА
Чи не вважали ми з тобою, о душе, що чудово заглиблюватись
у славні книжки,
Насичуючись думками, сюжетами та міркуваннями?
Але ось ми на самоті з тобою, пташино у клітці,
й твої радісні співи,
Що повітря виповнюють, порожню кімнату, довгий ранок,—
Чи вони не так само чудові, о душе?