І, проспівавши Антону Желепі духовного псалма про блудного сина, пішов від нього Крилас.
С державні таємниці, яким заборонено навіть у сни з'являтися. Якщо той. кому державну таємницю, одному з небагатьох, довірено, недостатньо контролює себе. Мабуть, він, Альберт Агас, не здатен себе сповна контролювати. Бо Об'єкт номер один наснився йому. У машині, по дорозі до Мньова. Наснився — уже завершеним. Сон був приємний. Нібито він, Агас, уже в чинах високих, веде на Захід дивізію, а може — армію. Нескінченна колона броньованих машин невидиме гуркоче поліськими лісами, під кронами могутніх, розлогих дерев. На броні — автоматники. Як у кіно. Попереду колони — ріка Невкля, із її широким руслом і болотистими берегами. Ворог певен: для важких машин такий рубіж — неприступний. Ворог стежить за головними дорогами, що ведуть до мостів через Невклю, Дніпро. Агас — у передній машині, схилився над картою, на якій Об'єкт навіть не позначено. Про нього, про тунель попід Невклею, знають лише найдовіреніші командири. Люди, яким довіряє товариш Сталін. Груди Аг аса в орденах, аж тяжко дихати під тягарем золота. ЛІ ас прокидається у закуреній, душній "емці", а не в броньованій чудо-машині. Поки що. Ще для тих машин треба розчистити шлях, у людському недосконалому юрмищі. І пробити тунелі, попід широкими ріками. Тим часом непроглядна хмара диму, їдкого, гарячого, висить над дорогою. Сонце крізь гой дим — неначе крізь густий туман, ледь просвічується, бліде, рахітичне, подзьобане віспою…
— Де ми? — запитує у шофера роздратованим голосом, ніби водій винен, що він так довго спав, виснажений безсонними ночами: завізна пора в енкавеес, жнива. — Доповідай!
— Щойно проминули населений пункт Козероги, товаришу капітан! Рухаємося у бік населеного пункту Мньов!
— Я у сні не розмовляв?
Від самої думки, що міг у сні щось бовкнути про Об'єкт номер один, ще більше спітнів. Хоч куди далі пітніти, у машині — як у парильні: палом дихає перегрітий мотор, димна гаряча мла, крізь яку машини ледь повзуть, бо за крок нічого не видно, невидиме, але розжарене серпневе небо.
— Нікак нєт, товаришу капітан! Не розмовляли, зволили мовчать!
Водієві час сплести постолики. Уже рік як возить його. Забагато знає, якщо не знає, то здогадується. Хитрий, метикуватий хохол, як і все їхнє плем'я. Водіїв у їхній системі прийнято міняти щороку. Тих, кому довірено ставити до стінки ворогів держави, — кожні три місяці. Беруть із в'язниці вуркагана, пообіцявши дурневі волю. Для початку він виводить у підвал і стріляє в потилицю свого попередника. Упевнений, що той сам виявився ворогом народу, за це його і покарано, а з ним — ніколи так не вчинять. Але і з ним вчинять так само. Місяців через три. Опісля того, як від руки вуркагана ляже у землю сиру не одна тисяча ворогів. Сам Агас не дуже полюбляє розстрілювати, хоч часом і доводиться. Втім, робота як робота, лише — брудна. Ці мізки на стінах підвалів, ці переповнені людською кров'ю цинкові ринви… Звісно, кров класових ворогів, а все ж — бруд і антисанітарія. Як десь на скотобойні. Довго доводиться відмиватися. Двадцятий вік, а — жодної механізації Ми все ж азіатська країна, а — не цивілізована, наприклад, Німеччина. Втім, жодна тобі Німеччина не вигадає того, що придумали хлопці на Півночі. Тамтешні чекісти заганяють весь непотріб людський на баржі, баржі з тим сміттям історії виводять у море і там — топлять. Чисто і — жодних тобі слідів. Втім, слідів нема чого боятися, історія їх виправдає, бо історія буде такою, якою вони дозволять її написати…
— Звідки дим? — запитав для годиться, хоч знав, звідки він, не уперше серед цих боліт і лісів.
— Болота горять, торф, товаришу капітан! Сухе літо.
— Думаєш, самовозгоріння?
— Так точно, товаришу капітан!
— А може — підпал, шкідництво?
— Так точно, товаришу капітан!
— То самовозгоріння чи шкідництво?
— Як вирішите, товаришу капітан, так і буде! — відповів по хвилі водій "емки".
Власне, чого він гнівається, шофер має рацію: як він, капітан Агас, вирішить, так і буде. А він вирішить — шкідництво. Перша зачепенька. Далі він розкрутить: звичайно, у Мньові діє націоналістично-фашистська група. Це — очевидно. Яка зуміла організуватися через злочинну бездіяльність старшого лейтенанта НКВС Шльоми. Об'єкт номер один, звичайно, вимагає особливої напруги в роботі, але в чомусь і полегшить її: ліквідація людського матеріалу не вимагатиме особливих зусиль з боку органів і особливої паперової тяганини. Здали списком на Об'єкт і — кінці у воду… Нема людини — нема проблеми, як каже мудрий товариш Сталін. І цього шофера в одній із перших партій: занадто кмітливий. "Як ви вирішите, товаришу капітан…" Ну-ну. Він справді — вирішить. Для цього його сюди послано.
— Мньов ми поки що обминемо, — наказав капітан Агас, розгортаючи на колінах карту Краю. — Посигналь, обжени полуторку, поведеш колону. Куди — я казатиму.
Тут уже — безпечно. Ліси, в яких колись шелестіли зелені банди, колона проминула. А куди вони тарабанять набиту засудженими на смерть (десять років без права переписки) бляшанку автобуса без вікон, знає лише він, капітан Агас. Лише йому — довірено, і більш нікому з усієї колони. Поки що усе іде по плану. У роботі він — чіткий. Угорі про це знають і відповідно поціновують. Капітан держбезпеки! Для його віку — блискуча кар'єра. Він знову відкинувся на сидіння, але вже не спав, стежив за дорогою.
"До Мньовського районного відділу НКВС МВС України звертається чесний радянський громадянин, більшовик за переконаннями, хоч поки що і не обілечений, завідуючий районною друкарнею Вареник Ілля Семенович. Бо я не можу не реагувать безпощадно, коли спостерігаю на власні очі прихованих ворогів рідної сталінської держави робітників і селян, надії та гордості пролетарів усього світу. Сьогодні я не пішов додому обідати, бо моя жінка Вареник А. А. здосвіта стояла у черзі за мануфактурою біля райунівермагу і не було зварено. І в обідню перерву замість того, щоб обідати, я зайняв чергу за хлібом біля магазину "Продукти", на головному майдані міста. Черга була довга, а хліба ще не привезли і не відомо було, коли привезуть, оскільки ще спостерігаються окремі тимчасові труднощі, викликані нерозпорядливістю, а то і відвертим саботажем деяких керівників нижчої ланки, серед яких, як виявляється, немало прихованих ворогів робітничого класу і колгоспного селянства. І ось я, зайнявши чергу за хлібом і навідавши свою жінку у черзі за мануфактурою, повернувся до друкарні, що розміщена у одному будинку з редакцією районної газети "Голос колгоспника", по вулиці імені дорогого товариша Сталіна. Тут я приступив до виконання своїх безпосередніх службових обов'язків біля друкарської машини, оскільки я, крім керівної довжності, Іде й виконую усі друкарські роботи. Позаяк газета "Голос колгоспника" цього дня не виходить, я займався підготовкою до друкування бланків, замовлених районною заготконторою. Промивши гасом набір, я зробив перший відтиск бланка і поніс його до сусідньої кімнати, де сидять за своїми столами коректор громадянка Пасічна і літературний працівник громадянка Воловик, для остаточної звірки. А більш нікого у редакції газети не було, оскільки відповідальний секретар виїхав до колгоспу організовувати матеріал про передовий досвід на жнивах, а колишній головний редактор Конотопенко, як відомо, нашими славними органами нещодавно викрилий як злісний шкідник та ворог народу, заарештований і заслужено перебуває у казенному домі, нового ж редактора ще не призначено. І ось, поки коректор звіряла відтиск із оригіналом бланка, я стояв біля відчиненого вікна і курив, милуючись, як розбудовується і багатішає по той бік вулиці наш соціалістичний Мньов шляхом організації цеху по виробництву безалкогольних напоїв. І тут я побачив, що у двір редакції завернув і прямує стежкою до ґанку знаний мною здавна, бо співав на ярмарках та у період храмових свят, поки наш народ ще не був належним чином політичне і культурно організований, громадянин Каранда Матвій Омелькович, прозваний людьми Криласом. На плечі у нього висів бичок, на якому він звичайно награє, коли співає своїх пісень. А вів лірника хлопчик років восьми, оскільки згаданий громадянин — змалку сліпий. І ось громадянин Каранда зайшов до кімнати, привітався і запитує: "А чи є на роботі редактор газети товариш Конотопенко?" Коректор і літпрацівник редакції мовчать, проявляють нерішучість у принципових ідейних питаннях через свою політичну малозрілість. Я ж, пам'ятаючи про необхідність пильності у часи загострення класової боротьби, про що нам повсякчасно нагадують органи і партія, обережно запитую, аби, у разі необхідності, подати інформацію куди належиться: "А звідки ж ви знаєте редактора Конотопенка?" — "Дак товариш Конотопенко торік приїздив до мене в село Сиберіж, записував мої пісні з голосу, ми з ним довго балакали і чарку пили, добра й он людяка", — так відповів мені сліпий лірник. Тут я і врізав йому по-пролетарськи: "Може, він для вас і товариш, і добра людяка, а для нас — шкідник із шкідників та класовий ворог. Бо уже він із тижняку сидить у в'язниці, справедливо заарештований нашими відважними органами як український націоналіст і шовініст". Тут старчак аж побілів із лиця і мову йому одібрало у відповідь на мої патріотичні слова. Тоді раптом із-за свого столу підвелася літпрацівниця редакції громадянка Воловик Хава Соломонівна, яка досі мовчала, ніби не помічаючи мене, бо у нас із нею здавна різні політичні позиції і через це — особиста неприязнь. Громадянка Хава Воловик узяла громадянина Каранду під руку і мовчки повела з приміщення редакції у двір. Там вони сіли на лавочку, під шовковицею, і довго розмовляли, але так тихо розмовляли, що я не усе чув, хоч вийшов стиха слідом і стояв неподалік, за рогом редакційного будинку. А згадана мною громадянка Воловик Х.С. неодноразово дозволяла собі випади супроти органів, які, мовляв, заарештовують чесних людей, на що я завжди відповідав, що наші рідні чекісти безневинних і чесних не арештовують і не карають, а виключно — прихованих ворогів радянської влади. А ще згадана вище Хава якось заявляла, що зустрічні плани розорюють колгоспи, на що я одразу ж зауважив, що вона не має права засуджувати діяльність сталінської більшовицької партії. І взагалі, у редакцію, на чисту роботу, скоро після школи, її узяв ворог1 народу, тепер викритий органами, колишній редактор Конотопенко, хоч я, наприклад, уже більше десяти років — біля друкарської машини, у мастилах, гасі та фарбах постійно перебуваю. За які такі заслуги узято цю дєвку на чисту, відповідальну роботу? А я доповім рідним органам за які. Бо громадянка Воловик якось признавалася, що, коли вони з редактором їздили разом у село Козероги, Конотопенко у лісі дозволяв їй стрелити із його револьвера службового, отже, готував для терористичної роботи. І що я розчув з-за рогу редакційного будинку із їхньої шкідницької балачки, про усе свідчу нашим органам. Старчак почав жалітися, що прийшов до Мньова на храмове свято, щоб для людей поспівати, але свята, мовляв, не спостерігається, спостерігаються виключно трудові будні, а усі, до кого він сьогодні заходив, перелякані у смерть, наче перед кінцем світу, наче останні дні свої доживають. Хоч усі чесні громадяни у Мньові і за його межами знають, се уже мої думки я переказую, які я не міг тоді перед ним викласти через секретність і державну важливість свого стеження з-за рогу редакційного будинку, що ніколи радянський народ не жив так щасливо і радісно, як у наш сталінський час, під благодійним сяєвом сталінської Конституції. Громадянка Воловик у відповідь на провокаційні заяви сиберізького приблуди почала і собі скаржитися, що у Мньовському районі, як і по усій країні, коїться казна-що, народ нібито перебуває у духовному паралічі, а органи заарештовують безневинних людей, сіючи страх, змушують їх на допитах зізнаватися у неіснуючих провинах та гріхах перед радянською владою, щось подібне, мовляв, було у часи інквізиції, і Ідо вона уже не може далі брехати на сторінках газети про щасливе народне життя, а через те хоче поїхати на Далекий Схід, куди запрошують дівчат, на велику будову, і нині ходить до районного відділу НКВС по перепустку, але перепустки їй чомусь не видають. А громадянину Каранді вона радила не мовчати, бо сліпому нічого не зроблять, навіть органи, а співати для людей правдиві пісні, самому їх складаючи, нібито саме задля цього придуманий церковниками Господь дарував йому талант. На що громадянин Каранда відповів: з тим, мовляв, він і прийшов на храмове свято, хай хоч сліпий виявиться видющим серед отари заляканих владою безсловесних овець. Усе сеє чув я на власні вуха, хоч багато чого із їхньої терористичної змови не дочув, бо розмова відбувалася на лавочці під шовковицею, а сам я змушений був ховатися за рогом будинку редакції газети "Голос колгоспника". Тут мене покликала коректорка, бо вичитала відтиск бланка, і я змушений був повертатися до цеху. Віддрукувавши бланки для заготконтори, я побіг на міський майдан — нагадати про себе у черзі за хлібом, а в мене на долоні був написаний номер у черзі, сто двадцять дев'ятий, документ, значить. Робочий день у мене ненормований, найчастіше — друкуємо газету пізньої ночі, то ж я можу дозволити собі відлучитися з робочого місця. Але черга за хлібом уже розходилася, бо директор магазину сказав, що хліба не буде, поламалася полуторка хлібопекарні, нема на чім підвезти. Думаю, що такі випадки, на жаль непоодинокі, — пряме шкідництво, бо люди займали чергу удосвіта, простояли цілісінький день і залишилися ні з чим. Громадяни справедливій радянській владі не дорікали, а дорікали місцевим начальникам, які не мусять допускати окремих недоліків у безхмарному житті радянських людей, що теж вимагає пильної уваги органів. Жінчина черга за мануфактурою у раймазі уже наближалася до прилавка, я хотів втиснутися біля власної жінки у чергу, щоб узяти мануфактури на двох, бо ходжу у порваних штанах, хоч у нових черевиках, отоваривши талон на черевики у закритому райрозподільнику, я за це глибоко вдячний рідній радянській владі. Але окремі громадянки у черзі почали голосно протестувать і я мусив залишити своє місце за мануфактурою, біля власної дружини, з якою законно зареєстрував шлюб у відповідних органах. І тут я звернув увагу на те. що на майдані, під парканом, між трибуною для відзначення радянських свят і колишнім собором, а нині — клубом торф'яників імені товариша Постишева, де нині розквітає самодіяльна культура трудящих, сидить згадуваний уже мною громадянин Каранда, бринькає на своєму бичкові і голосно виспівує придуманих ним самим пісень. Навколо стояли люди, що розбрелися по майдану, коли поламалася черга за хлібом, стояли і слухали. Я не схвалюю таку неорганізовану самодіяльність, не став підходити до гурту, аби моя цікавість не була неправильно витлумачена народом простим як до недозволеної владою акції, та ще — у храмовий празник. Через що несвідомих громадян бачив я лише зі спини, а отже, не можу посвідчити конкретно, хто підтримував сліпого старчака своєю присутністю на тім нелояльнім до властей концерті. Але пісню, яку він виспівував, було чуть на усьому майдані, бо лірник за те й прозваний Криласом, що має гучний голосище, і пісня була, безсумнівно, антирадянського, антибільшовицького характеру. У дні, коли ми досягли нечуваних успіхів, під мудрим керівництвом нашого учителя і вождя товариша Сталіна, громадянин Каранда М. О., серед іншого, співав на повний голос: