Але не послухалася Уляна Громницького, і стояв хрест.
Тоді послав Громницький по наряду Семена Жилу і старого Сидора Воловика з пилою на Вишневу гору. І пиляли вони хреста цілий день колгоспний, але не могли спилять, бо пила по дубовому хресту, як по залізу, ковзала. І вернулися вони ні з чим у село, і розповіли Громницькому. І наказав Громницький Семену Жилі та Сидору Воловику наступного дня іти на Вишневу гору з лопатами. І прийшли вони наступного дня з лопатами, і копали цілий колгоспний день, але не могли викопати, наче крізь землю хрест проріс. І вернулися вони в село ні з чим, і розповіли про все Громницькому. Розгнівався він дуже і наказав не записувати трудоднів Семену Жилі і Сидору Воловику ні за перший день, ні за другий. А в селі казали, що то Нестор Семирозум із того світу так зробив, щоб хреста, на якім про Горіхову землю вирізьблено, ні спиляти, ні викопати. Третього дня сам Михаль Громницький поїхав бричкою на Вишневу гору, сулію гасу в трактористів прихопивши. Облив він гасом хреста дубового і підпалив. І спалахнув хрест, як порох, вогонь стовпом до неба знявся, а Громницькому полум’я од хреста очі випалило.
Так чи інак було, а так у Пакулі гомонять.
Які ж гомонки, калі я на власні очі бачила і власними вухами чула: брів йон через Попову долину од Вишневої гори з очима випаленими і кричав страшким голосом, а ми ланкою льон брали.
Дем'ян Тхорик, що тади біля правлінських коней ходив, у Шептаки в больницю його одвозив.
Тади ще трактористів з емтеесу попотягали, думали, що яни замість гасу бензину йому в сулію налили. І сулію у город возили, да тольки не було в сулії бензину, а гас був, експертиза показала.
То вже так треба йому було.
А на могилі Несторовій калина виросла. Такий кущ розкішни! Дак яна ще й тепер Несторовою зветься. Як старе кладовище з Вишневої гори переносили ось уже в наші деньочки, бо Невклю греблею перегородили і вода гору підмивала, дак того куща й не зачепили. Бульдозер тричі до куща підповзав і — глухнув. А як трави колгоспні по старому кладовищу сіяли, довкола оборали, а Несторова калина і досі.
Людяки що хоч попридумують, та своєї ж придумки потім і пужаються.
Яно то так, а тольки ж як розрили могилу Нестара Семирозума, щоб кісточки на нове кладовище переховати, не знали, що думать, що казать: порожня була могила…
І привезли Михаля Громницького з лікарні, і не бачив на очі, не помогли лікарі. І пішов він на хутір Несторів, до Уляни, а двоє діток його малих за руки батька вели. Упав він на коліна посеред двору, а Уляна Несторка на ґанку стояла. І казав Громницький до Уляни так: "Велика вина моя перед тобою і людяками нашими, бо се я твого онука, комунара, в "чорного ворона" підсадив, і ти знаєш. Але пособи мені з милості до дєток моїх малих, бо хочу бачити, як ростимуть". І мовила до нього Уляна Несторка: "Відкрию тобі очі, щоб стежку бачив, з милості до дєток твоїх малих, але серця твого не відкрию, бо нема в тебе серця, мертве яно давно". І пошептала Уляна, і став Громницький стежку бачити, І вже не порядкував він у селі, а був виконавцем при сільській Раді. А навесні тридцять сьомого року заїхав у село великий "чорний ворон", і був список у тих, хто в "чорному вороні" приїхав, а в списку сімнадцять пакульчан, і всі люди помітні в селі. І показував Громницький як виконавець, де хто живе, бо ніч була. І ковтнув "чорний ворон" шістнадцять пакульців, а сімнадцятого — Назара Мохнача — не було вдома, бо він у Сиволозьких лугах коло сіна був. І сказали Громницькому ті, хто людей забирав: "Ти будеш сімнадцятий, бо нам треба число, а ждать нема коли, потомилися". І штовхнули Громницького в "чорного ворона".
Із Книги днів
І я до Книги днів вписую слово своє, бо такого ще не случалося досюль, щоб людяки Краю власті земної й небесної перестали боятися. Щось із ними приключилося, а що — ніхто не відає. Се вже як на японців військо збиралося вирушать, ї сходило сонце, як завжди, од віку, з-за Чорного лісу, над болотом Замглай та рікою Невклею, але не литвинів із тачками, повними глини, яно освітило, а постоли їхні, що біля воріт цегельні пакульської рядочками стелилися. А самі литвини в березі сиділи, наче ластівки перед відльотом, і мозолі на ногах у воді відмочували. І прийшов майстер до них, і сказав: "Беріться хутчіш до роботи, бо хужей буде, пани не дадуть себе в обиду". Але не послухалися яни, наче то вітер з-за Невклі гомонів, а не майстер. Тади сказали управителю Штомі, і примчав він з помістя на коні білому, сердитий вельми. І закричав він до литвинів та мужиків пакульських, хто на цегельні робив, бо заодно вони були: "За нагаями скучили? То я вже послав по стражників!" Тади підвівся Яків Литвин, з тих Литвинів, що Горіхову землю з Гаврилом Латкою колись шукали, але повернулися з Сибіру і в Пакулі пригніздились, а був йон письменний: "Балакатимемо ми тольки з баронесою Наталією Костянтинівною, а не зі слугами її". І не робила цегельня цілий день, і піч загасать стала. І везли вугілля з Мрина возами до печі, але робітники валку з вугіллям до цегельні не пропустили, і мусили візники в помістя завертать. Другодні приїхала баронеса в кареті до воріт цегельні і слухала робітників мовчки, дверцята карети прочинивши. І казав їй од громади всієї Яків Литвин, бо письменний був: "Хочемо, щоб нам підвищили місячну оплату на п'ять карбованців. І хочемо позмінно працювать, щоб робочий день був вісім годин, а не всі дванадцять. І хочемо, щоб харчі економічеські були луччі, бо ми возимо тачками глину, а не пух: яловичини по півфунта на людяку денно і сала по півфунта, борщ і кашу змінну — гречану, пшеничну та ячну, а на вечерю юшку". Грюкнула баронеса дверцятами, і од їхала карета. Уранні ж наїхало в Пакуль стражників без ліку, і пристав з ними. Били яни робітників нагаями, хто до роботи не ставав, а Якова Литвина скривавили усього, руки зв'язали і повели з собою у Мрин. І казав урядник управителю Штомі прилюдяках усіх, щоб харчував робітників луччей. І од тих пір давали їм харчів, як вони вимагали: яловичину, сало, борщ і каші змінні, а увечері юшку. І стали литвини до роботи, і пакульці з ними. А Яків Литвин тольки через місяць з тюрми повернувся, сухий, як тараня. І не взяв його Штома на цегельню: "Вертайся, де був, там харчі луччі". І я з людяками теє все переживав і вписую до Книги днів, щоб діти й онуки знали.