А може, сам Нестор і наврочив, йон щось знав, знав.
Баронеса ж та була повнюща, як бочка, то вже не так у ридвані колотило!
А внизу, під горою, сякий-такий місток через Білорічицю, там уже баронесу і смерть ждала.
А тольки ж не смерть її ждала, а Нестор-солдат.
І узяв йон коней баронеси за вузди, узяв йон білих коней баронеси за вузди та й зупинив.
Щось йон знав, щось йон знав!
А мо, руки такі мав, що коні його рук слухалися.
Знав що чи не знав, а коней перед самим містком зупинив. А баронеса ледве у вікно змогла виглянути, синьо-біла вся, як гербовий папір.
А далєй яна і питає: "Хто ти такий будеш, що мене на той світ не пустив?"
"Буду я Нестор Терпило, колишній солдат, а теперечки пакульський мужик". Одвітив так Нестор і кінську піну з лиця витирає. "Дяка од мене велика буде, що порятував, приходь завтра на обід поминальний по моєму чоловікові". Назавтра поставили столи за наказом баронеси на майдані, коло дому її над Студеницею, і Нестор прийшов. По обіді, як повезли пироги попові та церковному старості, підкликала баронеса Нестора до себе: "Що, солдат, хочеш од мене на порятунок від смерті?" — "Хочу латку поля під хату й дворище, бариня". А баронеса мала в Пакулі два кусні поля за вигоном і луги під Страхоліссям. "Продаватиму я землю за вигоном, на Круковій горі, хто селитися захоче. А тобі день поля дарую, така моя дяка. І стерегтимеш луги мої за десяту копицю сіна".
Був день літній, паркий, їхав Нестор верхи луками баронеси. Навстріч од села ішла Уляна з вузлом у руці. "Ти, дєвко, до косарів?" — притримав коня Нестор. "До батька я, — Уляна дивилася під ноги коню, — просив їсти на луг принести". — "Добре, що мене стріла, бо тільки б ноги даремно била. Батько переказував, щоб на луги не несла, бо вже вони там викосили, а тепер косять на Чортовім болоті, за Страхоліссям, туди й неси". — "Дякую, дядьку, що сказали". — "Ти б мене ще дідом називала…" Ані слова не відповіла на те Уляна, мовчки звернула на стежку, що до лісу. Довго дивився їй услід Нестор, і було його обличчя наче з каменю чорного вирізьблене. А тоді пришпорив коня, погнав яром. По дну яру сльозився потічок. Вода пахла торфом, бо текла з болота. У Страхоліссі Нестор пустив коня пастися, а сам усівся на зваленого вітром осокора. Збиралося на дощ. Ліс затаївся, лише час од часу по вершинах дерев пробігав молодий вітер, провісник грози. Стежка, що вела через Страхолісся на Чортове болото, тут вигиналася, і Уляна помітила Нестора, уже коли виходила з-за куща ліщини. Він ковзнув з осокора і пішов їй навстріч — очі Нестора були страшні. З рук Уляни вислизнув вузол, горщик з борщем хряснув об стежку і розбився. "Дядьку, дядьку!.." — зойкнула, але ніхто не чув, окрім лісу. І Нестор не чув. Він нічого не чув, окрім своєї нуртуючої крові. Уляна впала на його руки, як підтятий косою заячий холодок. Нестор поніс її в ліщинник, кинув на траву. Коли Уляні стало боляче, вона застогнала, але то був стогін жертви, а не жінки.
Зграйка метеликів з барвисто розфарбованими крильцями, — здавалося, ще фарба не встигла висохти, — опустилася з неба, закружеляла над ними, але скоро знову загубилась у небі, яке хмарилося. Набігли мурахи, крупні, червоні, схожі на ягоди недозрілого барбарису. Коли Нестор підвівся, мурахи гронами висіли на голих ногах Уляни. Нестор вирвав жмуток трави і змів їх. Але мурахи знову наповзали, наче падали з неба із першими краплинами дощу, і було їх тьма-тьмуща. Уляна лежала в траві горілиць, наче мертва, і тільки дощ, що сіявся усе рясніше, відживив її. Вона підняла вії, побачила ліщинове гілля, захмарене небо, Нестора, що посміхався переможно, і знову заплющилася. Дві сльози, схожі на буйні краплі дощу, покотилися з очей. Нестор знову зігнав мурах з її ніг, осмикнув спідницю, підвів Уляну і легенько підштовхнув до стежки: "Іди, дєвко, та готуйся до свадьби. Скоро посватаю, тепер уже на піч не ховатимешся… А на болоті за лісом нікого нема, у лузі косарі. Матці своїй скажеш — підковзнулася…" І засміявся. Уляна ступала по стежці дерев'яними ногами, тікаючи од того сміху. Грім прокотився над Страхоліссям і упав у болото. Поки Уляна доплелася до хати, хмара облягла усе небо і дощ вперіщив як із відра. Косарі були уже вдома, негода прогнала з лугу. "Де ти швендяла? — гарикнув батько, бо голодний. — Тебе тольки по смерть посилать, а не з обідом!" Вуста Уляни ворухнулись, але голосу не було.
Од того случаю і не стало в Уляни гомонки, голос пропав.
Маб', од пережиття.
А може, Нестор що поробив, аби не розказала.
Од пережиття, од пережиття, сама дєвкою була і вєчною не зосталася, знаю.
Одписала баронеса день поля Несторові на непридатній землі, у підгір'ї. "Нащо тобі, солдат, добрий грунт під дворище, і сякий-такий згодиться. А місце веселе, видко далеко". І правда, далеко видко: село по той бік вигону, церква на горі, далі — низ і дворища по низу, як купиння, аж до Рога, до Болотяниці, і луги, і Невкля, і знову луги, і болото Замглай, і Чорний ліс. За Несторовим городом, на гребені Крукової гори, путнє дерево давно вирубали, а терен, та вовча ягода, та дрібний берест у таку шелюгу сплелися, що дівки, ідучи удосвіта в економію, хрестились і стишували голоси. Хто ходив на Крукову гору по глину — кістки викопували. То й перестали ходить. У темні ночі щось блимало і світилося на Круковій горі.
Сперва ми боялися, а далєй старі люди гомонять: не бійтесь, дєвки, то скарб у руки проситься.
Оде його батько розказував: там козаки давнєй колись стояли табором, яни і закопали.
А дасться скарб тому, хто яго узять зуміє.
А як сіно на лугах покосили та згребли, Нестор будуватись почав. У пана Журавського стару комору за тридцять рублів купив. Колоди дубові, тесані. Дрібним лісом знайомі литвини, що плоти сплавляли, за могорич наділили. Під кути стін кам'яні підклади поклав Нестор: старі жорна мельника Терешка. На комору та хатку дубових плах не вистачило, добудовували у закидь, між ушул. Закидали чим запопало, по тому кілки били і глиною рівняли. Вікна Потап, що його після воскресіння Безсмертним прозвали, у віддяку Несторові поробив. Плотники з Мохначів і общепили та крокви поставили, а накривав з нового околоту Остап Говоруха. Крівлю Остап вивів як на показ: чотирисхилу, спина рівненька, вишита парками.