Звичайно, ці кайдани сильне спричинилися до того, що вигляд ніжної парочки привернув до себе значну увагу, особливо тому, що молодик поводився дуже пристойно і раз у раз цілував руки у своєї коханої.
— Ми дуже нещасні,— покликнув віп до присутніх,— але не такі винні, як здасться. От як винагороджують жорстокі люди вірне кохання, а батьки, знехтувавши щастя своїх дітей, брутально виривають їх із рук радості, яка по довгих, похмурих днях, нарешті, до них завітала!
Тимчасом як присутні в різний спосіб виявляли своє співчуття, начальство закінчило свої церемонії, і віз рушив далі, а Вільгельм, вельми затурбувавшись про долю закоханих, почвалав стежкою вперед, щоб заздалегідь, поки прибуде цей поїзд, засягнути знайомства зі старшиною. Та не встиг він ще доїхати до сільської розправи, де все заворушилось, готуючись прийняти втікачів, як його наздогнав актуарій і своїми довгими роздебендями про те, що сталося, а особливо нудними вихваляннями свого коня, якого він щойно вчора виміняв у єврея, став на перешкоді до всякої іншої розмови.
Нещасну пару вже привезли до саду, що через хвіртку сполучався з розправою, і без зайвого галасу ввели туди. За цей делікатний вчинок Вільгельм щиро похвалив актуарія, хоча той, власне, хотів лише подратувати простацтво, що зібралося перед розправою, і позбавити його приємності подивитися на ганьбу співгромадян.
Старшина, бувши невеликим аматором таких надзвичайних подій, бо він при цьому здебільшого робив одну хибу за другою і за свою добру пильність тільки й мав від князівської влади нагороди, що суворі догани, важкою ходою пішов у розправу, а вслід за ним пішли актуарій, Вільгельм і кілька поважних бюргерів.
Спочатку ввели красуню, яка ввійшла спокійно, скромно, але з почуттям власної гідності. її одяг і поведінка показували, що ця дівчина не дасть себе скривдити. Вона одразу, не дожидаючись запитань, почала розповідати про своє становище. Актуарій наказав їй мовчати і намірився писати на складеному аркуші паперу. Старшина набрав поважного вигляду, подивився на неї, кахикнув і запитав бідолашну, як її звати і скільки їй літ.
— Пробачте, паночку,— мовила вона,— я дуже дивуюсь, що ви питаєте про моє ім'я і літа, ви ж самі надто добре знаєте і моє ім'я, і те, що мені стільки років, як і вашому старшому синові. Я вам без викрутасів, залюбки розповім усе, що ви бажаєте знати і що треба знати.
Відколи батько мій одружився вдруге, мені в домі не солодко стало жити. Я вже кілька разів могла б вийти незгірше заміж, але мачуха, боячись, що їй доведеться дати посаг, кожен раз ставала цьому на перешкоді. Ось так і тепер, полюбила я молодого Меліну, з яким недавнечко познайомилась, і через те, що ми бачили перешкоди на шляху до нашого поєднання, то й поклали йти в світ і шукати свого щастя, якого нам дома не знайти було. З дому я нічого не взяла з собою, крім того, що було мое, власне. Втекли ми не як злодії чи розбишаки, і мій коханий не заслужив на те, щоб його волочити в кайданах або ланцюгах. Князь справедливий, він не похвалить за таку окрутність. Коли ми й заслужили кари, то не такої суворої.
Старий суддя збентежився вкрай. В голові йому вже дзижчали догани найласкавішого, а вільна мова винуваченої змішала хід протоколу. Становище стало ще гірше, коли на повторні запитання вона не захотіла розводитись у зайвих поясненнях, а твердо стояла на тому, що перед тим сказала.
— Я не злодійка,— говорила вона.— Мене привезли сюди на в'язці соломи, щоб зганьбити, але є вищий суд, який нам знову поверне нашу честь.
А тим часом актуарій все записував її слова і шепнув судді, щоб він і далі провадив допит, а формальний протокол можна буде і потім скласти.
Старий знову підбадьорився і сухими словами встановлених жорстких формул почав колупатися в солодких таємницях кохання.
Вільгельмові аж кров залила обличчя, а щоки прекрасної злочинниці зашарілись ніжним рум'янцем сором'язності. Вона замовкла запнувшись, поки, нарешті, саме збентеження не надало їй мужності.
— Будьте певні,— скрикнула вона,— що в мене вистачило б мужності сказати правду, хоч би я змушена була говорити і проти себе самої! Чого мені вагатися і запинатися, коли вона робить мені честь? Так, я з першої ж хвилини, як тільки впевнилась у його прихильності та вірності, дивилась на нього, як на свого чоловіка. Я щиро віддала йому все, чого вимагає кохання і чого не може відмовити пересвідчене серце. Робіть тепер зі мною, що хочете. Коли я одну хвилину і вагалась признатися, то тільки з остраху, щоб моє признання не мало поганих скутків для мого милого, тільки в цьому причина.
Вільгельм, почувши такі її слова, став високої думки про її переконання, тоді як судці побачили в ній тільки нахабну дівку, а присутні бюргери дякували богові, що в їхніх родинах такого не сталося або не вийшло на яв.
Вільгельм цю мить уявив перед такими судцями свою Маріану, вкладав у її уста ще кращі слова, ще одвертіші і щиріші речі, а зізнання ще благородніші. Його охопило сильне бажання допомогти обом закоханим. Він цього не таїв і нишком попрохав суддю, який трохи затягував справу, скоріше кінчати діло, бо все тут ясне як день і не потребує дальшого розслідування.
Завдяки цьому дівчину вивели і звеліли привести молодика, знявши йому перед дверима кайдани. Він, здавалося, більше був заклопотаний своєю долею. Його відповіді були поважніші, хоч він і менше виявляв геройської одвер-тості, зате робив приємне враження певністю і логічністю своїх зізнань.
А коли закінчився і цей допит, що у всьому збігався з попереднім, лише молодик, жаліючи дівчину, уперто заперечував її власні зізнання, звеліли, нарешті, знову привести дівчину, і між ними сталася сцена, яка остаточно привернула до них серце нашого друга. На власні очі він побачив тут, у цій непривітній судовій кімнаті, те, що тільки може траплятися в романах і драмах, а саме: боротьбу взаємної великодушності, силу кохання в нещасті.
"Чи то ж правда,— питав він самого себе,—що сором'язлива ніжність, яка ховається від сонця і людських очей і лише в повній самоті, в глибокій таємності важиться уживати насолоди, будучи витягнута нещасливим випадком на яв, стає тоді мужніша, міцніша, хоробріша від інших палких, показних пристрастей".