— ...до того ж вельми славний юнак,— негайно впав у мову Ярно.
Граф подивився усміхаючись на Вільгельма і саме хотів щось промовити, але підійшли всі інші і почали як-найщиріше вітатись. Попросили пробачення, що не можуть йому зараз приділити пристойної кімнати, і обіцяли негайно підшукати потрібне приміщення.
— Гай, гай,— сказав він усміхаючись,— я вже добре бачу, що тут у вас за квартирмейстера править випадок. А обережненько та любенько чого не можна зробити! Але зараз, прошу вас, не зачіпайте й жодної пантофлі заради мене, а то виникне великий розгардіяш. Ніхто не матиме жодної придоби, а через мене цього не повинно статися хоч би на одну годину. Ви були свідками,— звернувся він до Ярно,— та й ви, містере,— до Вільгельма,— скільки людей розмістив я в своєму замку у великій придобі. Дайте мені список гостей та їхньої обслуги, покажіть, як зараз вони розміщені, і я зроблю такий дислокаційний план, що при найменших зусиллях кожний матиме просторе приміщення, та ще й залишиться зайвина для якогось гостя, якщо несподівано приїде.
Ярно став негайно за ад'ютанта при графові, дав йому всі потрібні списки і, за своїм звичаєм, сильне кепкував, якщо йому щастило підвести старого добродія. Але незабаром старий здобув велику звитягу. Всі були добре розміщені, і граф у своїй присутності звелів понаписувати на дверях імена гостей, і треба сказати, що досяг своєї мети без великого клопоту. При чому Ярно розподілив усіх так, що особи, які мали на той час спільні інтереси, мешкали вкупі.
Коли все було влаштоване як слід, граф, сказав до Ярно:
— Допоможіть мені пригадати, хто цей молодик, якого ви кличете Майстер, а сам він начебто німець.
Ярно мовчав, бо добре знав, що граф один із тих людей, котрі, даючи питання, насправді хочуть самі говорити.
І справді, не чекаючи відповіді, граф вів далі свою мову:
— Ви його тоді представили мені і від імені принца рекомендували якнайкраще. Якщо його мати й була німкеня, то ручуся, що батько був англієць, до того ж шляхетний, бо хто може полічити, скільки англійської крові за останні тридцять років влилося в німецькі жили! Я не буду надто стояти на цьому, бо у вас завжди якісь родинні таємниці, але тут мене ніхто не ошукає.— Потім він розповів ще різні небилиці, які нібито трапилися з Вільгель-мом у його замку, причому Ярно знову-таки мовчав, хоча граф зовсім помилявся і часто плутав Вільгельма з одним молодим англійцем з принцового почту. Сердешний граф мав колись прекрасну пам'ять і все ще пишався тим, що пам'ятає найменші дрібниці своєї молодості. Він і досі з такою самою певністю вважав за правдиві різні байки і дивні думки, що при геть ослаблій пам'яті виникали в його уяві. А втім, він став дуже лагідний і привітний, і його присутність добре впливала на товариство. Він вимагав, щоб читали щось корисне вголос, ба навіть іноді заводив невеличкі гри, в яких хоч і не брав участі, то старанно керував, і коли дивувались з його терплячості, то він говорив: "Кожний, хто відійшов од важливих суспільних справ, тим більше повинен входити в життєві справи".
Вільгельм під час таких ігор не раз потерпав і досадував, бо легкодумний Фрідріх уживав кожної нагоди, щоб натякнути на його почуття до Наталії. І як йому таке могло запасти в голову? Що дало йому на це право? Коли він із Фрідріхом подовгу бував укупі, то чи не тут причина для інших думати, що Вільгельм десь необережно проронив-таки перед ним слово признання?
Одного дня, коли всі бавилися такою грою веселіше, ніж звичайно, Августин раптом увірвався в двері і з виразом жаху вбіг до кімнати. Обличчя його було бліде, очі дико палали, він хотів, здається, щось сказати, але не міг вимовити й слова. Товариство жахнулось. Лотаріо і Ярно, уявивши, що до нього вернулось божевілля, підскочили до нього і міцно схопили за руки. А він, спочатку уривчасто й глухо, потім голосно й розпачливо, закричав:
— Не мене держіть, поможіть, рятуйте дитину, Фелікс отруївся!
Його пустили. Він вибіг із кімнати, і всі, повні жаху, кинулися за ним. Покликали лікаря, Августин побіг до абатової кімнати. Там застали хлопця, який злякався й збентежився, коли до нього ще здалеку закричали:
— Що ти тут наробив?
— Любий таточку! — покликнув Фелікс.— Я пив не з пляшки, а зі склянки, мені так хотілось пити.
Августин сплеснув руками, скрикнув: "Він пропав!" — нротисся крізь натовп і вибіг.
Вони угледіли на столі склянку мигдалевого молока, а біля неї наполовину порожню карафку. Прийшов лікар, довідався, що сталося, і з жахом побачив на столі добре відому пляшечку від опіуму, тепер порожню. Він звелів принести оцту і вжив усіх заходів свого мистецтва.
Наталія звеліла перенести хлопця до іншої кімнати і боязко клопоталася біля нього. Абат пішов шукати Ав-густина, щоб домогтися від нього пояснень. Бідолашний батько також надаремне шукав його і, вернувшись, побачив на обличчях у всіх страх і турботу. Лікар тим часом дослідив у склянці мигдалеве молоко і виявив у НЬОМУ дуже велику домішку опіуму. Хлопець лежав у постелі і, здавалось, був дуже хворий. Він прохав батька, щоб йому більш нічого не давали, щоб не мучили більше. Лотаріо скрізь розіслав своїх людей шукати Августина і салі поїхав, щоб натрапити на його слід. Наталія сиділа біля хлопця; він припав до неї і зворушливо просив її заступитись за нього, дати йому грудочку цукру, бо оцет вельми кислий! Лікар дозволив.
— Хай хлопець трохи заспокоїться,— сказав він,— бо він страшенно схвильований, вжито всіх заходів, і, що можна буде зробити, зробимо.
Граф наче незадоволено підійшов до хворого. Вигляд у нього був поважний, навіть урочистий. Він поклав руки на хлопця* підніс очі до неба і в цій позі залишився деякий час. Вільгельм, який досі, невтішно схилившись, сидів у кріслі, схопився з місця, кинув розпачливий погляд на Наталію і вийшов із кімнати.
За ними незабаром вийшов і граф.
— Я не розумію,— сказав лікар по короткій паузі,— чому й досі не помітно й найменших слідів небезпечного стану в дитині. Він зажив величезну дозу опіуму, а тим часом я не помічаю, щоб його живчик бився міцніше, ніж це можна приписати моїм засобам і страхові, якого ми завдали дитині.