Ухваливши це все, отець повів дочку на кладовище, на могилу своєї першої дружини і:
В друг отец: "Надя, Надя, — стал звать, — Подойди ко мне, моя милая, Я хочу тебе чтото сказать…"
Бідна Надя, не знаючи нічого, хоч "сердце девочки гибель чуяло", підійшла до батька.
Лицо бледное, подощла к нему. Отец бистро схватил и стал жать, Чтобы крик ее не мешал ему И на помощь людей не дал звать.
Батько, "жмучи" Надю й кричачи: "Тм, родная дочь, йди к матери", — зарррізав свою дочку, "крошку семилетнюю".
Засверкал тут вож палачаотца, Совершил он ужасный кошмар.
І тепер:
Два креста стоят над мбгилкою: То мамаша и дочка лежат.
Епілог цього всього "совершения кошмара" такий: Батько "за железной решоткой сидит", а
Красавица гдето шляется, На свиданье ко мне не идет.
"Зверьотец" наприкінці звертається до всього радянського суспільства з закликом:
И хочу всем мужчинам сказать: Как умрет у вас жене первая, Детям мать вторую не брать.
Отака печаль лунає щодня по вагонах пригородніх столичних поїздів.
Та це ще не все. Слухайте далі.
Кінчивши співати, "співець печалі нашої" звертається до всіх граждан з такою пропозицією:
— Гражданє! Моть, хто хатіт імєть єту пєсню переписану, то прошу: ціна 20 копійок!
Витягається зза пазухи ціла папка з передрукованими на машинці піснями й продається. Я, звичайно, купив. І багато ще купило.
І от, коли я радіснр кинувся купувати, мені було ще запропоновано:
— Гражданін! Імєїться в мінє ще й "пєсняроман", очінь антіресна. (Наголос на о: роман!)
— А про віщо, питаю, той "роман"?
— О любви!
— Дайте, пожалуйста!
"Роман", я вам доложу, знаменитий! "О любві" — і більше, "ні об чім".
Ти вспомнніпь комнатку уютную, Где мы сидели с тобою вдвоем. Меня ти в губки целовала И називала "нилый ты мой".
Потім ти "другую поліобил".
Тм полюбил одну богачку. Я знаю просто, милий мой: Богачка золотом займете" И позабуде? про тебя.
Кінчається "роман" дуже сумно:
Вот скоро, скоро, друг любезннй, Венок терновий мне сплетут. С венком терновим в гроб дубовий Меня на кладбище свезут. И сердце рани там залечит, Какие єсть в груди моей, И зарастет моя могила Тернистой зеленью и травой.
Я плакав, читавши і поему "Отец и дочь", плакав я гірко і над "песнеюроманом". Чого я плакав?
Так! Сумно мені було, я й плакав.
* * *
Коли я, прийшовши додому, читав уголос, про "Отца и дочь", маленька дівчинка, слухаючи це все, запитала:
— Дядю! За віщо ж то татко свою дівчинку маленьку зарізав?
— То він, кажу, "по обшибке"! Йому треба було когось іншого зарізати, а він дівчинку різонув. "Обшибка" вийшла.
"Обшибка" вийшла.
ХАЙ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКА РАДЯНСЬКА ЕСТРАДА
Естрадна галузь мистецтва нам потрібна! Потрібна?
Доводити це чи не доводити?
Можна, звісно, й взятися й доводити, але, на наш погляд, це настільки очевидно, що доводити навіть не треба. Є в нас естрада? Є!
Яка в нас естрада є? Така в нас є естрада, що її всі лають. Всі, кому не ліньки, всі лають естраду: лають слухачі, лають політосвітні й освітні установи, лають профспілкові організації, лають літературні організації й окремі літератори, лає критика. Всі лають.
І все лають: і робітників естради, і репертуар, і виконання.
Хто винен в тому, що естрада в нас не хорошкувата, що шкутильгає вона коли не на всі чотири, то принаймні на три.
Всі винні. Винні й робітники естради, та чи не ще більше винні всі ми, робітники культурномистецького фронту, а зосібна ми — письменники й літератори…
Підійшли ми до естради, щоб хоч якнебудь допомогти їй, щоб якнебудь ушляхетнити її і з художнього, і з ідеологічного боку?
Ні, не підійшли.
Ми, слухаючи естрадні виступи, тільки кривились та лаялись.
Ми на робітників естради дивилися зверху вниз, як на "елемент" третього сорту.
А воно слід би зважити: ціла армія естрадників по клубах, по садах, по театрах несе слухачам живе слово й театральне дійство, впливаючи, виховуючи й організуючи так чи інакше того самого масового слухача й глядача.
Як вона впливає, виховує й організовує?
Ну, звісно: який піп, така його й молитва.
І далі так буде?
Ні! Далі так не повинно бути!
Що для того треба робити?
Уже, слава аллахові, почали робити!
Була оце нещодавно перекваліфікація робітників естради.
Безнадійних усунено, залишено кращих.
Що далі?
Далі при Харківській окрполітосвіті організується так званий "кабінет естради".
Його функція: зробити естраду справдітаки мистецькою усіма сторонами — і художньою, і ідеологічною.
Дати глядачеві радянську естраду.
При "кабінеті естради" має бути літературне бюро (а може, іншу назву придумаємо), що постачатиме естраді словесний матеріал.
От оце "літературне бюро" — це справа наша, письменників, і літераторів.
Не забуваймо, що на Україні має бути українська естрада. Отже, це вже справа наша, справа українських радянських пролетарських письменників.
Ми повинні ближче стати до естради, ми в творенні української радянської естради повинні взяти безпосередню й якнайактивнішу участь.
Нам оце доводилося говорити з представниками робітників естради: вони з великим захопленням беруться за творення української радянської естради.
Вони просять нас, українських письменників, допомогти їм у цьому.
Давайте ж не відмовлятись.
Давайте допоможемо.
В середу, 22 травня (тобто сьогодні), в клубі Робмису,
0 7й год. вечора, відбудеться вечір знайомства українських письменників з робітниками естради.
Давайте підемо всі, давайте познайомимось з нашими товаришами по культурному фронту!
Вони нам розкажуть про свої потреби, а ми, дізнавшись про ті потреби, допоможемо їм утворити справжню радянську українську естраду.
І щоб і критики прийшли, і щоб музики прийшли,
1 щоб усі, кому болить майбутнє нашої естради, прийшли.
І всі купно творитимемо радянську естраду! Справабо, товариші, першорядної ваги.
ХАЙ ЯСНІЄ ІМ'Я ЙОГО!
Ніж оце сидіти та згадувати, краще б я прийшов до редакції й стиснув руку Василеві Блакитному.
Хоч, положим, руку навряд чи довелося б мені йому потиснути, бо Василь Блакитний ніколи руки не давав: він завжди підносив її попіонерському вгору і кивав головою.
А тоді ми сіли б удвох побалакали. І сказав би я йому:
— От ви, товаришу Блакитний, умерли, а ми вас узяли та й поховали, а воно, як на мою думку, так коли б навіть ми вирили вдесятеро для вас глибшу могилу і завезли вас не на аеродром, а аж туди, за Померки, все одно не заховали б вас, бо "Удари молота і серця" і досі б'ють, як били й до того часу, коли ви танули на вогні революційному, а якась чортяча бактерія серце ваше зруйнувала.